Читати книгу - "П’ятий номер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він повернувся різко і скинув гачка. Щось метнулось із сіней, але він кинувся туди, наче стріла, і за мить укинув до кімнати й Горбатого. Той тремтів.
– Тебе, Петрику, теж стосується, що я їй сказав. Пойняв?
Горбатий трусився. Очі його зробилися несподівано круглі, а руки наставив, наче збирався оборонятися.
– Щоб як могила мені мовчали! – крикнув він різко і повернувся до дверей.
– Отрез он забули! – озвався з кімнати втомлений, аж розбитий Вальчин голос.
– Петрику з нього сорочку поший! – сказав Микола і грюкнув дверима.
Горбатий стояв біля пакунка, простяг скарлюченого пальця і роздер ним газету. З-поміж паперу випросталося гостре, пилкувате листя. Горбатий зашипів, обпікшись об те листя, і схопив пальця ротом.
20.Цілу ніч ішов дощ. Він почався ще відтоді, як переступив Микола поріг Ганиної кімнати, вернувшись із гостин до Вальки; зашелестів в акацієвому листі біля вікна, а за якийсь час заговорив голосно з ринви, що почала вихлюпувати з себе водяний потік.
– Де це ти був? – спитала Ганя, бо він підійшов до вікна й задивився на дощ.
– Мав діло! – озвався спроквола.
– Приїхав начебто до мене, і не бачу тебе.
Він все ще вдивлявся у вікно.
– Вибач, – нарешті витис із себе. – Треба так. Ганю!
– Нікому воно нічого не треба, – сказала Ганя. – Ось чує моє серце: недобре це кінчиться…
– Що має недобре кінчитися? – повернувся він різко до неї. Очі його були малі й темні, і він весь начебто випромінював із себе сум.
– Оці походеньки твої. Не чіпав би ти їх, – вона зітхнула. – Вечеряти будеш?
– А чого б то я не мав вечеряти?
– Може, там годували. Онде ж пив із Горбатим і Валькою.
Він мовчав. Сидів за столом і аж очі приплющив, так йому було смутно.
– Хто це йому там вікна побив? – спитала, ставлячи на стіл кашу.
– Не знаю, – байдуже відповів Микола. – Я тоді в них саме в хаті сидів.
Вона засміялася.
– А мене тобі чого дурити? – спитала.
Він зирнув на неї, але промовчав. Дощ за вікном обхльоскував шибки.
– Коли такий дощ, мені сумно стає, – сказав.
– Пробував на роботу устроїться?
– Ще не було коли, – озвався начебто сонно. – Чого ти вкрутила таку слабку лампочку?
В хаті й справді залягли жовті сутінки. Лампочка в них над головою ледве тліла.
– Економлю, – всміхнулася вона. – А що мені з того світла?
– Хіба я не досить присилаю? – він вже й справді начебто засинав, а може, це так його сум з’їдав.
– Таж присилаєш! – неохоче сказала вона.
– В панчоху кладеш?
– А як же з вами, такими обіясниками, не класти? – раптом розсердилася Ганя. – Недовго й до біди… Що один, те й другий!
– Не довіряєш нам? – кволо всміхнувся Микола.
– Надто часто сама лишаюся, – сказала Ганя. – Але тільки тоді я й спокійна. Бо от і зараз: щось воно знову затівається!
– Що ж воно затівається? – Він уже зовсім приплющив очі. Шварготів за вікном дощ, і він слухав, здається, більше той дощ, аніж дружину.
– Чи ж я знаю? – сказала вона вже зовсім смутно. – Але все в мені так і колотиться. Я вже це на собі перевірила!..
Він здригнувся, наче прокинувся, зовсім уже був виключивсь із цього світу.
– Піддубний уже не чіпляється? – спитав.
– Та де? Десятою дорогою обходить, – тихо засміялася Ганя. – Входжу у двір до них по воду, а він встає з ганку і йде в хату.
– Ну, от бачиш! – майже пошепки сказав він. Дощ монотонно цокотів по піддашках.
– Кажуть, сильно свою жінку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П’ятий номер», після закриття браузера.