Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

— Прийшов звіт... — продовжив Леон.

— Ага! — вигукнув Анрі. — Он ти про що? Ну, там усе гаразд — все уже залагоджено! То дрібне непорозуміння.

Леона це не переконало. Він стояв на своєму:

— Наскільки я знаю...

— Що? — заволав Прадель. — Та що ти там знаєш? Га? Що ти взагалі знаєш?

Без жодного попередження від напускної доброзичливо­сті він кинувся у напад. Леон спостерігав за ним останні дні. Він придумав цілий сюжет, бо Прадель виглядав дуже стомленим, і йому не давала спокою думка, що в цьому замішана Деніза. Але у Анрі таки були якісь проблеми (бо втомлений коханець зазвичай щасливий коханець). А він був повсякчас напружений, ще дратівливіший, ніж завжди, й озлоблений. Отакий, як зараз. Оцей вибух шаленого гніву...

— Якщо проблеми нема, — ризикнув вставити Леон, — то чому ти тоді так злишся?

— Бо мені набридло, дорогенький, звітувати ще й тобі, коли все робиш сам! Бо ви з Фердинандом отримуєте собі дивіденди. А хто організовує, роздає настанови, наглядає і рахує? Може, ти? Ха-ха-ха!

Глузливий сміх ранив у самісіньке серце. Обдумуючи наслідки, Леон зробив вигляд, що нічого не помітив, і продовжив:

— Я стільки разів напрошувався допомогти, але ти відмовлявся! Ти завжди казав, що тобі нікого не треба!

Анрі глибоко зітхнув. Що на це казати? Фердинанд Морійо — кретин, а Леон — нездара, від якого нема чого сподіватись. Насправді, якби не його ім’я, не його зв’язки, його гроші та чимало всього іще (без цього — хто він такий, той Леон? Нікчемний коротун, та й усе!). Анрі був з його дружиною дві години тому... Зрештою, це завжди було марудно, бо в момент розставання її треба було відривати від себе обома руками (це була безконечна тяганина, від якої хотілося втекти). Йому ця сімейка вже неабияк набридла.

— Малий, навіщо тобі в це вгрузати? Це для тебе занадто складно, воно дуже марудне. Але нічого страшного, заспокойся!

Йому хотілося бути переконливим, але його зверхність виказувала інше.

— Але, — наполягав Леон, — у префектурі мені сказали, що...

— Що? Що ще тобі сказали в тій префектурі?

— Що відбуваються тривожні речі...

Леон був налаштований добитися чогось конкретного. Бо цього разу йшлося не про грішки його дружини чи про можливе падіння акцій в оборудках Праделя. Він боявся, що його мимоволі затягне у ту коловерть, бо тут уже замішана політика й державні інтереси.

І він додав:

— Ті кладовища — то дуже діткливий сектор...

— Ага, он воно що! Кажеш, дуже «діткливий»?

— Саме так, — продовжив Леон, — скажу навіть — вразливий! Зараз найменша дрібниця може спровокувати скандал. З тією палатою...

Авжеж, ця нова палата... На перших виборах, що відбулися минулого листопада, національний блок, який складався в основному з учасників бойових дій, отримав переважну більшість голосів. Він був такий патріотичний, що його назвали «Палата блакитних горизонтів» (за кольором французької уніформи).

Анрі запально говорив, що Леон сунув свого носа даремно, але той мав-таки рацію.

Саме ця більшість дозволила Анрі відхопити левову частку на урядовому ринку і збагачуватися з неймовірною швидкістю. Резиденція Салев’єр була відновлена на третину за чотири місяці (в деякі дні працювало по сорок робітників).

Але оті депутати були найбільшою загрозою. Таке об’єд­нання героїв безумовно щось запідозрить у справі, що стосується наших «дорогих загиблих». Про це виголошували гарячі промови! Авжеж, вони неспроможні заплатити відшкодування демобілізованим солдатам, знайти їм роботу. Але повсякчас галасують про «справедливість і мораль»!

Саме ці слова йому сказали в міністерстві виплат, куди викликали Анрі. Так, це справді був виклик.

— Дорогенький, все відбувається так, як ви й хотіли.

Він — зять самого Марселя Перікура! (Панове, одягніть білі рукавички!) Партнер генеральського сина та сина депутата (приготуйте лорнет!).

— Рапорт префекта? Ану подивімося...

Вони зробили вигляд, що не можуть пригадати, а потім раптом зі смішком:

— Ага, так, префект Плержек! Пусте, нічого важливого! Що ж ви хотіли? Скрізь є отакі занудні дрібні виконавці на місцях — цього не уникнеш. Зрештою, рапорт був відкликаний. Так-так, префект майже вибачився. Це вже в минулому, запевняю вас.

З ним говорили змовницьким тоном, ніби довіряли секрет:

— Але, знаєте, треба бути обережним з тим представником міністерства, який тим займається. Він — прискіпливий маніяк.

І нічого більше. Просто «Будьте обережні».

Дюпре описав йому того Мерлена — жук-гнойовик. Стара гвардія. Нечупара і якийсь дивак. Прадель не знав, про кого йдеться, принаймні це не з тих, кого він знав. Бюрократ найнижчої ланки, без кар’єри, без майбутнього, а найгірше те, що постійно прагне відплати. Такі зазвичай нічого не варті, їх ніхто не помічає, таких зневажають навіть в адміністрації.

— Це правда, — підтвердили у міністерстві. — Але треба бути пильним... Такі люди мають здатність капостити...

Тиша розтяглася, як гумка, що от-от має тріснути.

— Тепер, дорогенький, найкраще діяти швидко й ефективно. Швидко — бо країна має переходити до чогось нового, а ефективно — бо палата дуже прискіплива у всьому, що стосується наших героїв, — ви ж розумієте...

Попередження без натяку.

Анрі скептично посміхнувся, прибравши змовницького вигляду. Але тут же передзвонив у Париж до своїх виконавців на чолі з Дюпре. Він кожному пригрозив, дав тверді настанови, зробив попередження, навіть пообіцяв можливі премії. Але спробуй контролювати такий обсяг робіт! Було понад п’ят­надцять кладовищ у селах, на яких його фірма починала роботи. А ще незабаром додасться сім некрополів чи вісім...