Читати книгу - "Кілька років зими"

Насправді, вони зовсім не такі милі й безпечні. Казка була їм більше не потрібна, бо вона робила їх слабкими, довірливими, тендітними і добрими. А вони прагнули іншого! Вони хотіли раз і назавжди позбутися свого дитинства. Тому що дитинство, дорослішання, поступове пізнавання життя — це довгий, важкий, складний і небезпечний шлях до правди, це вистраждане пізнання себе і навколишнього світу, це болісні пошуки істини, це емоції, переживання, почуття. Правда, боротьба, дружба, страждання, взаємодопомога, надія, любов, мрії — все це виявляється зайвим, коли прагнеш абсолютної влади, коли хочеш стати всесильним. Якщо ти мрієш, значить, віриш у казку, а отже, можеш бути потенційно слабким. Коли ти маєш казку в душі, ти приречений все життя відчувати радість і мріяти, ти вмієш любити, вмієш прощати, вмієш довіряти і довірятись. Ти володієш небаченою силою! Але це сила добра. А добро не може бути абсолютною владою. Добро і влада, взагалі, несумісні. Хто прагне влади, змушений назавжди попрощатися з добром. Там, де є влада, казка неприпустима.

— Виходить, ти також проти казки? Адже ти щойно оголосив себе новою владою.

— Важливим є тільки те, що турбує тебе саме зараз. І якраз зараз, у цей момент, я не проти казки, навпаки! Ми залюбки повернемо її до людей, адже вони повинні усвідомити, що на зміну поганому режиму прийшла абсолютно інша, добра влада, яка турбується про народ і захищає, перш за все, його інтереси. Люди повинні повірити у неї, полюбити її, довіритись їй. Вони мають засвоїти, що все, що зробить надалі ця нова влада, покликано поліпшити їхнє життя. Те, що раніше заборонялося, тепер буде дозволено! Те, за що раніше карали, тепер може бути привілеєм. Вони хочуть повернути казки, то вони їх отримають! Але це будуть зовсім нові казки. Ми перепишемо, оновимо, змінимо їх так, як потрібно нам. Ми впишемо у них наші імена, народ отримає нових героїв, нову історію, нову віру. А з часом зміниться й народ. Він стане саме таким, який нам потрібен і яким ми зможемо керувати без будь-яких зусиль. Усе справедливо — ми влаштовуємо одне одного, а що ще потрібно для досягнення абсолютної гармонії?

— Але ти забув, що казка — це душа. А душу не можна переписати чи змінити.

— Маячня! Ми станемо авторами і власниками всіх казок. Ти і я! Я і ти! Ми керуватимемо людськими душами, як нам заманеться, ми володарюватимемо над їхніми мріями, ми направлятимемо їхні думки, бажання і почуття. Ми станемо новими богами цього світу! Погоджуйся, славетний Іване-Казкарю, і ти матимеш разом зі мною абсолютну владу над світом і людьми.

— Боюся, я не достойний такої милості. Я не зміг знайти і повернути навіть свого власного твору, а тим більше, не зможу переписувати та видавати за свої чиїсь інші. Вибач, але в цьому нам не по дорозі.

— А це ти бачив? — Рем витяг із кишені пальта якийсь тоненький зошит у червоній палітурці, в якому Іван одразу впізнав свій загублений рукопис. — Насправді, я викупив його через посередників за шалені гроші вже через кілька днів після того, як поліція вилучила його в тебе. І я прочитав те, що ти написав. Мушу визнати, що це дуже талановито! Тому і пропоную тобі приєднатися до мене. Разом ми зможемо встановити в цій країні такий устрій, який із часом змінить увесь світ!

— Який же ти покидьок! — Софія підбігла до Рема і вихопила з його руки рукопис, а потім з розмаху вдарила його долонею по щоці.

Рем спокійно подивився на неї, повільно потер щоку і зловісно посміхнувся. Його охоронці наставили на них автомати. А Іван цієї миті відчув, як йому з обох боків раптово стало тепло. Він поглянув ліворуч і праворуч. Це його підперли друзі — Гелій та Григір…

* * *

…Вони стояли спиною до спини, четверо проти всіх — Гелій тримав у руках свої чарівні палиці, які зі знаряддя вуличного фокусника тепер стали грізною зброєю, Григір стискав свій металевий прут, Іван та Софія — просто з піднятими кулаками. Навколо них скупчилися озброєні люди, які щось кричали, свистіли й робили загрозливі випади. Нарешті Рем підняв руку і в приміщенні запала тиша.

— Ви хочете битися з нами? Навіщо?!! Адже я пропонував вам вигідні умови співпраці, рівне партнерство, панування над світом! Якщо ви зараз загинете, люди вже за кілька днів забудуть про ваше існування, й вас назавжди поглине забуття та невідомість. А я пропоную вам життя у віках! Зі мною ви отримаєте прижиттєву славу, нечуване багатство й необмежену владу. Подумайте, що дасть вам теперішня загибель? Про ваше безумне геройство знатимуть лише ті, хто вас зараз уб’є. Ще кілька днів, хай, може навіть, кілька місяців люди говоритимуть про ваш вчинок і геройську смерть, а потім вони займуться своїми звичними справами, житимуть далі, працюватимуть, хворітимуть, закохуватимуться, народжуватимуть дітей, боротимуться зі щоденними клопотами, долатимуть перешкоди і негаразди, радітимуть простим речам, і, врешті, всі вони колись помруть, а пам’ять про вас назавжди зітреться. Нащо вам такий ганебний кінець, коли вам пропонують неймовірний початок? Отямтеся!

— Наприкінці всього має бути свій початок. А те, що ти називаєш для себе началом, обов’язково стане й твоїм кінцем, — сказав Іван.

— А ти філософ, письменнику! Я пропоную тобі всесвітню славу і визнання. Подумай тільки — мільйонні наклади всіх твоїх книжок, повага всього суспільства, вивчення твоїх творів у школі, грандіозні гонорари, нескінченні гастролі. Що ще потрібно для справжнього письменника і талановитої творчої особистості? Чи ти так і хочеш потонути у темряві невизнаності?

— Слава і визнання — це гарно, заманливо, і навіть неймовірно спокусливо. І я не буду заперечувати, що завжди мріяв про це. Але в такому вигляді, як ти пропонуєш, це — несвобода. А я волію зостатися самим собою — вільним. Хай навіть ніхто й ніколи не дізнається про моє існування. Зате потім я себе ні в чому не