Читати книгу - "Кілька років зими"

— Але, пане голово…

— Ніяких але. Ви зрадили державні інтереси і маєте понести відповідне покарання, — головуючий дав сигнал охоронцям й ті схопили Міністра боротьби із казкарством та потягли його до одного з екранів на стіні.

За мить екран спалахнув, простір перед ним освітився сірим світлом, від якого навколо розповзалася холодна безвихідь. Охоронці кинули міністра під самий екран, й він одразу затремтів усім тілом, зіщулився, затрясся, його руки почали хапати повітря, він намагався піднятися, але знову впав, кілька разів перевернувся й затих і лише зрідка посмикувався усім тілом.

— Так буде з кожним, хто зрадить нашу справу й поставить під сумнів нашу спільну ідею. Він заслуговує на таку долю, — головуючий із виразом презирливості й відрази відвернувся від покараного міністра і знову суворо поглянув на Івана та його друзів. — Шановні колеги, тепер я слухаю ваші пропозиції щодо цих злочинців. Вони в наших руках і нам слід негайно вирішити, яким буде їхнє покарання.

— Пане голово, у Зоні Мороку зараз панує суцільний безлад через загони підпільників, які прорвалися сюди. Нам залишається одне: також покарати їх перебуванням перед Безбарвним Екраном, — сказав високий худий хлопчик, який колись радив щойно покараному колезі запросити для полювання на повстанців найманого вбивцю Жала.

— Так, мабуть, це буде найкращий варіант з огляду на нестабільне становище, яке склалося тут завдяки деяким недобросовісним колишнім міністрам, — головуючий обернувся на покараного підлеглого, який майже не подавав ознак життя.

— Але перш ніж зробимо це, ми маємо показати цих негідників нашим Великим Керманичам. Вони повинні побачити тих, хто намагався підірвати основи нашої великої ідеї. Покличте, будь ласка, їх сюди!

Кілька охоронців рушили із зали. Міністри із зацікавленістю оглядали Григора, Софію та Гелія, а тим часом Вітольд прошепотів на вухо Іванові:

— Зараз нас визволять наші друзі. Рем уже тут. Дивіться, зараз почнеться.

І дійсно, тієї ж миті один із бокових екранів із гучним дзвоном впав на підлогу, розлетівся на мільйони дрібних уламків і вихлюпнув у простір грудку мертвотного сірого кольору. Із утвореної порожнечі до зали виплигнуло кілька десятків повстанців, почалася стрілянина, ґвалт, загальна штовханина. Діти-міністри у паніці розбіглися, дехто попадав долілиць і ридав від страху.

Іван повалив на підлогу Софію, дітей і закрив собою. Він більше ні про що не думав, нічого більше не хотів, лише захистити їх, вирвати із цієї жорстокої реальності, віднести туди, де буде затишно і безпечно. Він притиснув до себе Софію, і поцілував її. Він тепер знав напевно, навіщо подолав цей складний шлях, заради чого знову повірив у свої сили, задля кого має жити і творити далі. І саме тепер він не мав права так просто втратити все це.

Раптом стрілянина вщухла, скрізь лежали поранені і вбиті, а на віддаленій трибуні, що у напівтемряві вивищувалася над залом, спалахнуло світло, і в димних променях з’явився лідер підпільників Рем. Він увімкнув гучномовець і проказав спокійним, але твердим голосом:

— Ваша влада скінчилася, любі дітки! Зловісному режимові нарешті прийшов кінець. Я, керівник Казкарського підпілля Рем, оголошую початок нової ери в житті нашої країни. Я повертаю у вільний обіг і застосування всі заборонені казки у будь-якому вигляді. Всі заборони та обмеження, які діяли до цього моменту, скасовано! Відтепер казку знову дозволено. Радійте, люди! У ваше життя повертаються щастя й усмішка! — Він обвів переможним поглядом всіх, хто слухав його. — Крім цього, я оголошую себе новим правителем держави із правом сформувати новий Уряд і видавати нові закони. Починаючи з цієї хвилини, всі ви повинні підкорятися новому порядку, за порушення якого на вас будуть накладені відповідні покарання. Але, сподіваюся, охочих порушувати закон не буде, адже ми, нова влада, зробили все можливе і навіть не можливе, аби повернути народу його втрачений скарб — казку!

В оточенні кількох озброєних охоронців, якими керували колишній генерал Максимус і поставний молодик Леонід, він зійшов з трибуни до зали і підійшов до дітей-міністрів, які налякано тулилися до стін:

— Стосовно цих, з дозволу сказати, колишніх керівників держави ми прийняли таке рішення: враховуючи їхні численні злочини перед народом, ми засуджуємо їх до кількаденного перебування перед Безбарвним Екраном. Головуючого і тих, кого вони називають Великими Керманичами, вирішено довічно ув’язнити у Зоні Мороку. Сподіваюся, невдоволених таким, доволі гуманним з нашого боку, рішенням не знайдеться.

Потім він повернувся і підійшов до Івана та його друзів, які все ще сиділи на підлозі та вражено спостерігали за тим, що відбувається навколо.

— Я і все, тепер уже колишнє, підпілля, враховуючи ваші неоціненні заслуги перед новою владою і нашою країною, пропонуємо тобі, Іване, обійняти одну з провідних посад у новому уряді. Яку — ти можеш обрати сам. Твоїм друзям також надається можливість обрати собі будь-які державні посади. Пані Софії це теж стосується, — Рем злегка вклонився перед Софією, затримавши довше на ній свій похмурий погляд. — То якою буде ваша відповідь?

— Я не зовсім розумію, що тут відбувається… — встав з підлоги і сміливо подивився в очі Рему Іван, — Ми думали, що країною весь цей час заправляв зловісний і тиранічний режим якихось маніяків, а виявляється, усім цим керувала купка дітлахів. Як можна засуджувати їх до тих покарань, які вони застосовували для інших постраждалих від цього беззаконня? Вони ж іще діти!

— Так, вони діти. Але це саме вони заборонили казки, переслідували, катували, знищували казкарів і навіть тих, хто просто любив казки, — Рем знову підійшов до маленьких міністрів і притягнув до себе першого, хто потрапив під руку. — Хіба це діти? Вони здаються маленькими лише на перший погляд.