Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

полягає в тому, що воно накидає одну видиму форму. Літературу ж кожен розум опрацьовує по-своєму, відтак вона більш плідна. Вона водночас і універсальніша, й гостро своєрідніша. Якщо вона розповідає про хліб, вино, камінь чи дерево, то апелює до цілості тих речей, до їхньої ідеї; проте кожен слухач по-своєму неповторно виобразить їх. Якщо в розповіді сказано: «Він їв хліб», — то у драматурга чи художника немає іншого вибору, як зобразити «кусень хліба» відповідно до власних смаку й уяви, а от слухач подумає про хліб загалом і намалює власний образ. Якщо в розповіді сказано: «Він видерся на пагорб і побачив ріку, що текла в пониззі», — ілюстратор упіймає або майже впіймає власне бачення цієї сцени; та кожен слухач, почувши ці слова, отримає власну картинку, зібрану з усіх пагорбів, річок і низин, які він коли-небудь бачив, але особливо — з Пагорба, Річки та Пониззя, які для нього були першим утіленням цих слів.

F (сторінка 362)

Передовсім я, звісно ж, кажу про фантазію в формах і видимих образах. Драму можна витворити зі впливу на людських персонажів у Фантазії чи в Чарокраї певної події, яка не вимагає залучення механізмів і яка — припускають чи розповідають — уже відбулася. Та врешті-решт, то — не фантазія; людські персонажі виходять на сцену, й увага концентрується на них. Драму такого штибу (прикладом можуть бути деякі п'єси Бері) використовують для розваг, або як сатиру, або ж для передачі тих «послань», які мав на гадці драматург — маючи на увазі людей. Драма — антропоцентрична. А Чарівній історії та Фантазії такими бути не конче. Є, до прикладу, чимало розповідей про те, як чоловіки та жінки зникали й роками перебували серед чарівників, не помічаючи плину часу і не старіючи. «Мері Роуз» Бері — п'єса на цю тему. Жодного чарівника там не видно. Натомість є людські істоти, котрі безперервно зазнають жорстоких мук. Незважаючи на сентиментальні зірку та янгольські голоси наприкінці друкованої версії, ця п'єса болісна і легко перетворюється на чортівню: затупленням (я бачив саме такий варіант) ельфійського поклику «янгольськими голосами» наприкінці вистави. Недраматичні чарівні історії теж можуть бути жалюгідні чи жахливі, доки в них згадують про людські жертви. Та їм не потрібно такими бути. У більшості з них рівноправно присутні й чарівниці. А в деяких — саме вони й викликають найбільший інтерес. Безліч коротких фольклорних оповідок про такі пригоди є лише «свідоцтвами» про чарівниць, окремими пунктами у правічному накопичуванні «вірувань» стосовно них і способів їхнього існування. Відтак страждання людей, котрі ввійшли з ними в контакт (досить часто — охоче), постають в іншому ракурсі. Драму можна побудувати на стражданнях жертви радіологічного дослідження, але ж не на самому радії. Проте цілком можливо бути насамперед зацікавленим радієм (не радіологами) чи насамперед зацікавленим Чарокраєм, а не муками смертних. Одне зацікавлення породить наукову книгу, інше — чарівну казку. Драма ж не дасть собі ради з жодним.

G (сторінка 379)

Відсутність такого чуття — це лише гіпотеза щодо людей забутого минулого, хай яку нестримну бентегу переживають, деградувавши чи давши ввести себе в оману, люди сьогоднішні. Вона така сама легітимна, — а проте ця інша краще узгоджується з тими задокументованими абищицями стосовно роздумів давніх людей на цю тему, — як і гіпотеза, що твердить, ніби те чуття колись було значно сильніше, ніж сьогодні. Ті фантазії, які змішували людські подоби з тваринними й овочевими формами або ж наділяли людськими здібностями звірів, — давні, та, певна річ, не свідчать про плутанину. Якщо вони про щось і свідчать, то саме про протилежне. Фантазія не розмиває чітко окреслених меж реального світу, адже вона спирається на них. Щодо нашого — західного, європейського — світу, то «чуття окремішності» насправді зазнавало нападів і послаблювалось у наші дні не фантазією, а науковою теорією. Не розповідями про кентаврів, вовкулак чи зачарованих ведмедів, а гіпотезами (чи догматичними здогадами) наукових письменників, котрі класифікували Людину не лише як «тварину» (ця класифікація в сиву давнину була правильною), а як «лише тварину». Унаслідок цього відбулося спотворення думки. Природна любов людей уся не перекинулася на звірів, а людське бажання «влізти у шкуру» інших живих істот бурхливо розрослось. І тепер ми маємо людей, котрі люблять тварин більше, ніж людей; котрим так шкода вівці, що вони клянуть пастухів гірше, ніж вовків; котрі оплакують убитого на війні коня й паплюжать загиблих солдат. Саме зараз, а не у дні, коли зароджувалися чарівні історії, ми «втратили чуття окремішності».

Н (сторінка 381)

Дієслівне закінчення — його зазвичай вважають типовим закінченням чарівних історій, так само як «колись давно» вважають типовим початком — «і жили вони відтоді довго і щасливо» є штучною конструкцією. Нею вже нікого не обдурити. Кінцеві фрази такого штибу можна порівняти з берегами та рамками картин, і їх однаково можна вважати і реальним закінченням будь-якого окремого фрагменту безшовного Плетива Розповіді, і обрамленням видимого пейзажу чи віконної рами Зовнішнього Світу. Ці фрази можуть бути чіткі чи вишукані, прості чи пишномовні, такі самі штучні й такі самі необхідні, як рами: прості, різьблені або позолочені. «І досі там живуть, якщо не повмирали». «Ось вам діти казка, а мені — бубликів в'язка». «І жили вони довго і щасливо». «І я там був, мед-пиво пив і лиш вуса обмочив».

Закінчення такого штибу пасують чарівним історіям, бо в таких казках закладено більше чуття й розуміння нескінченності Світу Розповіді, ніж у більшості сучасних «реалістичних» історій, уже втиснутих у вузькі межі нетривалого часу. Гострий зріз нескінченного полотна не обов'язково втискати у формулу, навіть гротескну чи комічну. Невідпорний розвиток сучасної ілюстрації (багато в чому фотографічної) спричинився до відсутності меж і того, що «картина» закінчується там само, де закінчується папір. Цей метод, можливо, пасує для фотографій, але він геть неприйнятний для картин, які ілюструють чарівні історії або ж черпають у них натхнення. Зачарованому лісу потрібна грань чи то пак старанно окреслений край. Друкувати її разом зі сторінкою, як «знімок» Скелястих гір у «Пікче Пост», ніби він є дійсно «миттєвим знімком» чарівного краю чи «замальовкою, що її зробив наш митець на тому самому місці» — дурниця і зловживання.

Що ж до початку чарівних історій, то ледве чи комусь до снаги вдосконалити формулу Колись давно. Вона діє миттєво. Цю дію можна оцінити, наприклад, читаючи чарівну історію «Жахлива голова» зі «Синьої чарівної книги». Це власна адаптація Єндрю Ленґа відомої легенди про Персея та Ґорґону. Вона починається словами «колись давно», не називаючи ні року, ні країни, ні осіб. Такий підхід нині можна назвати «перетворенням