Читати книгу - "Трагедії"

Ану чужинці, з волі скориставшися,

Втечуть, убивши жрицю? Та не менший страх

1320] Затримував - уздріти заборонене...

І все ж ми незабаром на однім зійшлись:

Піти й поглянуть, хоч і не дозволено.

Ось там судно ми еллінське побачили,

Що вже змахнуло, мов до лету, веслами:

Вже п'ятдесят нагнулось веслярів міцних

На лавах... Біля носа корабельного

Два юнаки стояли, з пут увільнені.

Хто гаком, що с сили, в ніс судна впиравсь,

Хто якорем зайнявся, хто -канатами,

1330] Хто плетену драбинку втікачам спускав

На воду. Що й казати - не барилися.

Збагнувши їхню хитрість, ми й собі взялись

За діло: хто до жриці тут же кинувся,

Хто за канат вчепився, хто кермом судна

Хотів заволодіти - двома веслами.

Й словами їх картали: «Як же смісте

І жрицю викрадати в нас, і статую?,.

Ти хто такий і звідки?» Ну, а той на те:

«Орест я, аби знав ти, рідний брат її,

1340] Мій батько - Агамемнон; я сестру свою

Додому повертаю - з дому вирвану».

Та ми не відпускали - намагалися

її до тебе привести, володарю...

Моє обличчя, бачиш, у синцях усе:

В руках, ти знаєш, не було ні в них мечів,

Ні в нас - лишалось кулаки пустити в хід,

А ті - й ногами навчені орудувать:

То в бік, а то під груди діставалось нам.

Утому щораз більшу відчуваючи,

1350] Хитаючись, мов п'яні, від побоїв тих,

На горб ми відступали; в того з лоба кров

Спливала, в інших - очі попідбивані...

На пагорбі змагатись нам зручніш було -

Згори могли ми хоч камінням кидати.

Але недовго: з прови корабельної

В нас цілились раз по раз їхні лучники. [385]

Набігла хвиля - корабель, гойднувшися,

До берега наблизивсь. Підхопив Орест

Сестру (боялась хвилі) на плече своє,

1360] Ступив у море, вибіг з нею східцями -

І стала на помості гарно тесанім

Вона, а побіч •- доньки Зевса статуя,

Дар неба. Тут же голос із судна почувсь:

«Гей, елліни, за весла! Хай запіниться

За нами хвиля! Недарма верстали ми

Евксінське море й поміж Сімплегадами

Пливли: чого жадали - домоглись того!»

Водно гукнувши «Гей-я!», дружно вдарили

Веслом у море. Корабель, хоч плив, але

1370] 3 затоки не виходив: хвиля знов туди ж

Його все завертала, супротивний-бо

Піднявся вітер - паруси наповнював

І гнав до побережжя. Веслярі щосил

Гребли, але намарно: знову й знову їх

Відносило... Тут донька Агамемнона,

Піднявшись, проказала: «Поможи мені,

Латони дочко, з цього краю дикого

Втекти додому! Не гнівись, що викрала

Твій образ... Свого брата щиро люблячи,

1380] Подумай і про мене: є ж і в мене брат!»

І веслярі всі, дружно відгукнувшися,

По хвилі знову строго в лад ударили -

Мигтіли руки, до плеча оголені...

Судно ж не відпливало - на каміння йшло.

З нас дехто вбіг у море, дехто пробував,

Петлю метнувши, корабель затримати.

А я - бігцем до тебе, щоб дізнався ти

Про всі події з перших уст, володарю.

Іди ж, узявши пута, петлі, зашморги...

1390] Не вгомониться море - стежки жодної

Для порятунку втікачі не матимуть.

Велитель моря, Посейдон, піклуючись

Пергамом, Пелопідам не сприятиме -

Тобі й твоєму люду нині в руки дасть

Атрідового сина і сестру його,

Що зрадила богиню... Бач, забула вже,

Хто з-під ножа в Авліді врятував її!

ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ

Нещасна!.. Разом з братом, Іфігеніє,

Загинеш, у неволю знов потрапивши!..

ФОАНТ

1400] Гей ви, країни варварської жителі!

Гнуздайте коней та скачіть до берега, [386]

Де хвилею судно прибило еллінське,

І з поміччю богині захопіть мені

Зухвальців!.. Інші - поспішіть човни спустить

На воду бистрохідні, щоб і морем ми,

І побережжям у погоню рушивши,

Спіймали їх, а потім - чи пожбуримо

Із скелі, чи на палю зіб'ємо стрімку.

Ти й ви, хто тут сприяв їм, не уникнете,

1410] Жінки підступні, кари! Не тепер лишень -

Нагальніше наразі діло жде мене,

Й за нього невідкладно мушу взятися!

Появляється А ф і н а .

АФІН А

За ким, Фоанте владний, у погоню ти

Пустивсь? Мене, Афіну, спершу вислухай!

Покинь той намір і не скликуй воїнів:

Орест, послушний віщуванням Локсія,

Сюди причалив, од богинь розлючених

Тікаючи, щоб в Аргос повернуть сестру,

А в край мій - Артеміди світлу статую,

1420] Що мукам його врешті й покладе межу.

До тебе я звертаюсь. Вітром стриманий

Орест, кого ти вбити наготовився,

Вже рушив: спину моря, вчувши голос мій,

Володар вод розгладив - любо глянути...

А ти, Оресте, згідно повелінь моїх -

Богині голос чуєш ти й на віддалі -

Вези сестру й чудесну Діви статую.

А як прибудеш до Афін божественних -

Є місце там, де крайні межі Аттіки,

1430] Прилегле до узгір'я Карістійського,

Священне, - Гали у народі назване.

Там храм збудуєш, помістиш там статую

На згадку про Тавріду, про труди твої -

Як по Елладі ти блукав, жахаючись

Еріній. Після того й Артеміду там,

Таврополу, довічно шануватимуть.

А що не ти впав Артеміді жертвою -

Впровадь ще звичай: як її вславлятимуть,

Хай жрець черкне по шиї із мужів комусь,

1440] Щоб на вівтар богині крівця крапнула.

А ти край скель Бравронських, Іфігеніє,

Богині тій при храмі слугуватимеш;

Там і в могилу ляжеш. Покладатимуть

Тобі дарунки - шати гарно виткані

Жінок, які в стражданнях із життя пішли,

Під час пологів.

(Фоанту. Вказуючи на хор). [387]

Щодо, еллінок -

Велю, щоб на вітчизну відіслав ти їх,

На їхню душу співчутливу зваживши...

Тобі ж я знов, Оресте, порятунок шлю,

1450] Як і тоді ще - на горбі Аресовім;

І хай надалі рівний поділ жеребів

Засуджених до смерті виправдовує.

Вези ж додому, сину Агамемнона,

Сестрицю. Ти, Фоанте, про свій гнів забудь.

ФОАНТ

Хіба що божевільний, о володарко

Афіно, сперечався б із безсмертними!

Ні на Ореста, ані на сестру його

За статую, за втечу не гнівитимусь:

Чи личило б людині проти бога йти?

1460] Нехай в твій край рушають і щасливо там

Богині образ упровадять в храм новий.

В Елладу благодатну й тих жінок усіх

Відправлю, як жадаєш, а націлені

Списи гостроконечні й весла підняті

Тобі в усім послушний опустить велю.

АФІНА

Похвально. Долі не лише вмирущий люд -

Боги коряться. Сина Агамемнона,

Вітри, в мій край провадьте! Буду з вами я

Сестри моєї образ супроводити.

(Зникає).

Фоант відходить.

ХОР