Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

С. Павличко правомірно назвала першими українськими модерністками Лесю Українку та Ольгу Кобилянську[753]. Однак для психоісторії української літератури та пошуку її коду важливе психологічне розрізнення цих двох жіночих постатей, якого Павличко уникає, звівши обох письменниць до спільного знаменника — модернізму. Цілком слушне визначення Т. Гундоровою О. Кобилянської як меланхолійної жінки також уникає цього розрізнення.

Несвідомою основою меланхолійної, або депресивної, семантики Кобилянської стала відраза до чоловіків, джерелом якої у її психобіографії послужила несвідома відраза до строгого у моральному вихованні українського батька, який сприймався небажаною авторитарною фігурою, котру хотілося усунути на тлі романтичного піднесення матері, німкені за національністю. Така доччина позиція щодо батьків різної національності спричинить ранній пошук батьківського замінника в особі Ф. Ніцше з його культом Надлюдини та входження у літературу німецькою, материнською мовою. Отже, якщо істерична еротика Лесі Українки формувалася на основі несвідомої любові до матері й батька[754], то меланхолійна еротика О. Кобилянської тісно пов’язана з первісною відразою до батька та любов’ю до матері. Присутність цих відмінних позицій у психоісторії української літератури дає привід звернутися до психоаналітичного розрізнення меланхолійного та істеричного характерів.

Меланхолія, за дослідженням Фройда, постає як реакція на втрату любовного об’єкта, але він помирає не реально, а лише втрачається як об’єкт любові[755], тому йдеться про невизначену, химерну втрату, внаслідок якої Я переживає комплекс неповноцінності. Вибір меланхоліком об’єкта любові відбувається на основі нарцистичного ототожнення себе з ним, тому втрата його спричинює самолюбування. Тобто, якщо виникає емпірична перешкода, то «прив’язаність поступово переходить у самолюбування»[756]. В онтогенезі характер меланхоліка передбачає регресію лібідо на оральну стадію, оральна фіксація відноситься до самолюбування[757], породжуючи бажання самовозвишення з допомогою творчості.

Розрізняючи меланхолійну та істеричну ідентифікації, Фройд зауважує, що за меланхолійної ідентифікації прив’язаність до любовного об’єкта не фіксується, вона є нестійкою (щоденники Кобилянської демонструють парад закоханостей, що свідчить про змінність об’єктів), тобто йдеться про психотип Проститутки. За істеричної — любовний об’єкт одержимо зберігається, фіксується, як це помітно у творчості Лесі Українки в образі Міріам, яка всюди блукає за Месією, або в образі Долорес, яка фанатично тримається за Дон Жуана, або Лариса Косач у своїй любовній ситуації — за Сергія Мержинського. Отже, меланхолія пов’язана з нарцистичним перевибором об’єктів, унаслідок чого появляється амбівалентність у ставленні до любовного об’єкта, коли кохання обертається відразою, розчаруванням тощо. Меланхоліки у своєму неусвідомленому — латентні садисти, їм приносять задоволення імпульси жорстокості, реалізація ненависті, вони схильні мучити первісні об’єкти любові. Тому за роздвоєного конфлікту меланхоліка — між любов’ю і ненавистю — актуалізується фаза садизму[758]. Внаслідок розлютованості, тобто активізованої пристрасті до вбивства, ослаблюється фіксація лібідо на об’єкті, який знецінюється, принижується, при цьому Я переживає задоволення від можливості визнати власну перевагу над об’єктом»[759]. Меланхоліком, наприклад, був Ф. Ніцше, а його заздрісна боротьба з Христом розгорталася як несвідома помста, яка породжувала маніакально-садистські символізації. Концепція «аристократизму» як у Ніцше, так і в О. Кобилянської, первісно пов’язана з меланхолією, яка формує різні форми відрази і ненависті, зокрема відразу до нижчого світу, грубого зв’язку, ненависть до некультурного оточення, інстинкту тощо. «Я — нікчема, нікчема, нещасна, розтоптана, роздерта нікчема, — писала О. Кобилянська у щоденнику 6 серпня 1888 року. — Тих, за кого я стою вище, я зневажаю і ладна вбити, бо вони страшенно підлі й обмежені, а тих, хто стоїть вище за мене, озброєних знаннями і впевненістю, я ненавиджу, бо не зможу зрівнятися з ними, бо я приречена жити в злиднях і спілкуватися з ляльками! Ні, будь-яка духовність, якщо вона змушена жити тихо, по-міщанському й не поривається переступити межі, які її рокують на смерть, жалюгідно загине. Мені притаманна жахлива суперечливість. О, я так заниділа, і заниділа тому, що живу серед низького оточення…»[760]. Саме перевага садистського імпульсу у власній психіці дала змогу Кобилянській майстерно зобразити братовбивцю у романі «Земля». Адже фемінізм, на який вона орієнтувалася у ранньому періоді творчості, з його символічним вбивством Бога-отця, на несвідомому рівні споріднював письменницю з братовбивцею.

Меланхолія, згідно з християнською етикою, витлумачується як смертельний гріх, спокуса від лукавого, оскільки її психологічною основою є духовна гординя або зневага, що ведуть до втрати розуміння добра і зла, байдужості до нижчого за рівнем культури ближнього, зрештою — до Боговбивства. У своїй негативній перспективі меланхолія прямує до суїциду або психотичності, як виявить соціальна ситуація України 20-х років XX ст.

О. Кобилянська певний час перебувала під впливом меланхолійного Ніцше, який поєднував у собі німецький материнський код з батьківським польським. Закономірно, що Леся Українка інтуїтивно не приймала цей синтез в особі Ніцше з його опоетизованою релігією ненависті. Але Кобилянська у своєму несвідомому залишалася німкенею (обожнювану матір вона називала «святою», вродженою аристократкою), а тому на стадії світоглядного формування повноцінним замінником батьківської фігури став Ф. Ніцше. У своєму свідомому виборі вона прагнула до модерного, європеїзованого українства, але невротичний конфлікт між материнським і батьківським кодами, неможливість їх синтезу заклав основи депресивної жіночої психології, яскраво виписаної у ранній творчості. У пізніх спогадах О. Кобилянська зміцнюватиме позицію батьківської мужності, уникаючи критики батька, що свідчитиме про розв’язання конфлікту на користь українського вибору в його модерному синтезі — з материнсько-німецьким кодом. Цей синтез німецького материнського з батьківським українським остаточно розвів її з Ніцше, який утверджував чужий для неї німецько-російський симбіоз (на основі «батьківства» Достоєвського).

Предметом аналізу становлення меланхолійного характеру може послужити автобіографічна повість О. Кобилянської «Гортенза» (1880), яка мала підназву «Нарис життя однієї дівчини»[761], написана німецькою мовою, як усі ранні повісті, через що до цього часу майже не привертала уваги українських літературознавців. Повість називали письменницькою пробою, дитячим писанням[762]. Однак ця, за словами О. Бабишкіна, безпорадна, дитиняча повість[763] як всяке маргінальне явище є особливо цікавою для психоаналізу. На час її написання Кобилянській було сімнадцять років. У такому віці досвіду замало, щоб добре маскувати власні інстинкти, та й авторка може зробити твір лише з несвідомих бажань та ілюзій. Відмова від задоволення цих бажань формує Кобилянську як поважну письменницю. Водночас рання проза, засвідчуючи неабиякий психологічний талант Кобилянської, дає змогу подивитися на первісне джерело меланхолії, фемінізму та модернізму.

Проблематика повісті «Гортенза» — це проблематика дівочого життя з лібідозною потребою, значення вроди для дівчини, ставлення до чоловіка як лібідозного об’єкта, заміжжя, до життя загалом. Ця маргінальна проблематика, що переймала душу юної Кобилянської, представлена через різні жіночі образи та через образ