Читати книгу - "Фортеця для серця"

Невже таке буває? Виходить, буває. Не в глянсових журналах, не в телевізійних сюжетах, навіть не серед музейних експонатів. Оця довершеність існує сама по собі. І в ній живуть люди. Справді, звичайні люди. Вони бачать красу щодня, користуються з неї, звикають, уважають себе за її вияв… Хоч ні. Неправильно. Навпаки. Розкіш уважають за вияв себе. Ми такі. Значить, і жити маємо так, як личить.

— Тобі подобається?

Леся дивилася на триповерховий будинок і намагалася збагнути, у якому стилі його збудовано, але відповіді не знаходила. Розкіш била в очі. Може, треба їх заплющити? А заразом нишком і себе вщипнути? Щоб переконатися, що це все відбувається з нею. Адже… ще кілька годин тому сільським подвір’ям ходив червоний півень, Мурко грівся на сонці, поглядаючи, чи не смикне за хвоста Богданчик — і ось вона стоїть у самісінькому центрі вітальні завбільшки, мабуть, зі школу в Степовому, а над головою яскраво сяє сонце.

— Скляний дах?

— Ми лічитимемо тут зірки.

— Господи! А це можливо?

— Дурненька, — він сміється задоволено. — Я покажу тобі весь світ! Хочеш?

Леся дихає часто-часто, відчуваючи, що ось-ось — і вона зомліє посеред оази, що скидається більше на міраж.

— І ти… ти тут живеш?

— Не тільки тут.

Дівчина смішно ловить повітря ротом, а він відверто заходиться сміхом, немов хлопчик, що показує улюблені іграшки.

— Я маю кілька будинків… і не лише в Україні. Дурненька, та в нас ціла армія нерухомості. Ми ж будуємо «Рай»!

— Що?

— Це мережа готелів. Звісно, більшість їх в Україні, але бізнес росте — кілька є й за кордоном.

Лесі паморочиться в голові, ноги стають ніби ватяні, і хочеться чомусь вийти, щоб відхекатися на запиленій лаві в міському скверику, повернувши звичну вісь світобудови. Як? Чому? Невже?

— Тобі погано?

— Ні… Хіба трошки. А ти справжній?

Чоловік обіймає й притискає до себе, дихає коло вуха й шепоче:

— Авжеж. Просто… раніше ти жила в сутінках.

Леся ковтає щось гірке. Робиться гидко. Не від того, що справді живе в сутінках, а тому, що сутінки — ціла країна.

— Невже?

— Авжеж, крихітко. Я покажу тобі справжнє життя.

Леся здригається й шепоче самими вустами, щоб тільки шкіра на його грудях могла розчути:

— А що, як усе… навпаки?

Коли пізно вночі дівчина засинала, то останнє, що бачила, була зірка, велика-велика. Здавалося, ще мить — і зірка зірветься з вишини, упаде й розіб’є скляний ковпак, за яким небожителі ховають від себе живе небо.

— Ти вже спиш, Лесю?.. А як же?..

Господар розчаровано поставив на стіл із якогось чудернацького дерева два келихи, наповнені чимось надзвичайно дорогим. Тихо вилаявся. А тоді все ж таки вкрив дівча ковдрою й довго-довго сидів при свічках, щоб просто дивитися…

* * *

Леся погано розуміла, що відбувається. Тільки й могла широко розплющеними очима дивитися довкола, як маленька кумедна пташка, яку зненацька спіймали й посадили в клітку… Ні, не в золоту. Золото, виявляється, матеріал не найдорожчий. Дівчина навіть дивуватися стомилася. Ще й швидко так. Запас дивування вичерпався, емоція перегоріла. Нема її. Хіба що шок, але навіть до нього гостя звикла.

— Оце італійські меблі. А це я придбав у Венеції. А це…

Дівча кивало, торкалося розкішних поверхонь і боялося, ніби вони можуть ударити струмом.

— Лесю, ти чого?

— Нічого. А скільки це все коштує?

Олексій цілував її вушко й ховав обличчя у волоссі.

— Нащо такій вродливій голівці втомлювати себе цифрами?

— Не знаю…

— Звикнеш. Це все твоє, бо ти моя.

— А хто це вирішив?

— Я. Ой, треба рушати! Ми спізнимося. А мама, уявляєш, колишній педагог, не любить, коли спізнюються.

— Мама?

Чоловік обійняв.

— Авжеж! Я обіцяв познайомити її з тобою.

Леся їхала, не розуміючи, нащо це робить. Здавалося, що колишній, звичний, світ руйнується на очах, а нового вона не може осягнути. Господи, та невже це все відбувається з нею насправді?! І так серйозно?! Натомість Олексій усю дорогу гомонів, гомонів, гомонів… Про сім’ю, про маму, про старшого брата, про дитинство, про море, пірси й риб з очима, у яких віддзеркалювався шторм, про тотальне безгрошів’я й перші заробітки в дев’яностих, про бізнес, спершу дрібний, а потім солідніший, про потрібних людей, про бізнесові плани й сфери впливу… Леся слухала одним вухом, споглядала дерева крізь вікно й чомусь, немов у своєму сні, хотіла кричати «Спинись!», але мовчала, неначе відірваний листок, що його несе течія, крутить ним на всі боки, ще не топить, але вже не випускає.

— Ось ми й приїхали!

— Тут живе твоя мама?

Олексій наморщив чоло й винувато розвів руками.

— Ну, така вона в мене відстала. На більше не погодилася, хоч як умовляв. Я й сварився, але Вовчик, брат, чомусь заступився. Сказав, що має бути все, як вона хоче.

Леся стояла перед цілком звичайним подвір’ям із м’яким килимом трави під ногами й велетенськими квітниками по обидва боки. Квітів тут було стільки, що від пахощів паморочилося в голові. А серед різнобарв’я лежав немов із новорічної ялинки зірваний будиночок-іграшка. Невеличкий і весь скляний. Замість стін будинок мав вікна. Великі й маленькі, круглі, овальні, квадратні й прямокутні — словом, усякі. Певно, той, хто в ньому жив, почувався, немов на долоні, відкритий усім вітрам.

— У тебе руки холодні. Змерзла?

— Ні.

— Ходімо.

Дівчина ступила крок уперед. Власне, вона не розуміла, чого так хвилюється. І чого погодилася на це знайомство, на ці стосунки. Та й чи давала згоду? Але запитання розвіялися, щойно їм назустріч вийшла жінка, закутана в плетену хустку. Леся хіба тільки встигла здивуватися, нащо вона — та хустка. Адже господиня мала очі, у яких відбивалося сонце. Теплі-теплі.

— Добрий день! Я Олена Леонідівна. Мама.

Дівчина знітилася. Оте слово «мама» в одну мить зруйнувало примарні перестороги.

— Леся.

Жінка всміхнулася приязно:

— Значить, донечка?

Леся кліпнула. А Олексій вражено роззявив рота:

— Як-як, мамо?

Господиня зиркнула на нього спідлоба, немов на учня, що не вивчив уроку.

— Ну, не твою ж Анжелу було донечкою називати, правда? А Леся — доня. Ходімо, дитино, у дім. Ти, кажуть, малювати вчиш?

Леся кивала й слухняно йшла вслід, бо несподівано для себе віднайшла споріднену душу. І не