Читати книгу - "Сонячний Птах"

– Бене, старий виродку. – Він схопив мене за плечі. – Слава Богу, ти до нас пропхався. Чи не доглянув би ти за Гіл і за дітьми замість мене? Мені треба прояснити кілька речей, а потім ми зустрінемося з тобою в «Дорчестері».

Два довгі й блискучі чорні лімузини чекали під портиком, і ми розділилися на дві групи, але спочатку Лорен обернув голову й гордо мені повідомив:

– Я зловив чорного марліна на Сейшельських островах – дев’ятсот фунтів, Бене. Рибина неймовірної краси.

– Справжній тигр, – привітав я його.

– Наготуй «Ґлен Ґрант», я не затримаюся надовго.

Я стрибком умостився в машині навпроти Гіларі, випередивши одного з РМ. Я був у захваті, побачивши, скільки радості випромінювало її обличчя. То був той світлий і яскравий вираз щастя, який не можна створити за допомогою косметики та олівця для підведення очей.

– Ми провели десять днів на островах, Бене. То було справжнє чудо. – Її погляд став затуманеним і щасливим на цей спогад. – Ми святкували свої роковини. Поглянь!

І вона підняла ліву руку, обважнілу від золотої каблучки з великим діамантом. Я звик до розкішного стилю життя Лорена, але навіть я заморгав очима. Діамант голубого кольору, що мав не менш як двадцять п’ять каратів ваги, був прекрасним.

– Він чудовий, Гіларі.

І без будь-якої причини я подумав: «Що глибша провина, то коштовніший подарунок».

Коли ми прибули в «Дорчестер», Гіларі хапнула ротом повітря, а тоді приклала долоню до губів із подиву перед бароковою красою номера-люкс Олівера Месселя.

– Це неправда, Бене, – засміялася вона, – це не може бути правдою.

– Не смійтеся, – застеріг я її. – Ми, либонь, коштуватимемо Лоренові більш як сто фунтів стерлінгів у день.

– Ой-ой! – Вона плюхнулася в одне з величезних крісел. – Налийте чого-небудь випити, Бене, любове моя. Мені це потрібно.

Наповнюючи келихи, я запитав без потреби:

– Отже, ваші проблеми мали тимчасовий характер, чи не так, Гіл?

– Я вже й забула, що мала якісь проблеми, Бене. Він тепер кращий, аніж будь-коли був.

Коли прийшов Лорен, я зрозумів, що вона має на увазі. Він перебував у пречудовому гуморі, сміявся й клекотів енергією, елегантний, рішучий і засмаглий. Він відіслав геть двох останніх РМ, поки я налив йому «Ґлен Ґрант», потім кинув свій піджак і краватку на спинку стільця, закотив рукави, відкривши опуклі коричневі м’язи, й сів перед келихом із випивкою.

– Окей, Бене. Покажи мені свої матеріали.

І ми заходилися переглядати й обговорювати сувої та їхні переклади.

Лорен причепився до першого рядка на першій сторінці.

– «Піди на мій склад і візьми там п’ятсот пальців найчистішого золота». – Він повторив цей рядок, потім подивився на мене. – Хіба так сказав би той стародавній хлопець, говорячи про своє золото? Мій склад! Це його скарбниця. Той тупак Гамілтон неправильно зрозумів його. Треба було прочитати «скарбниця».

– Ти так несподівано опанував пунічну мову? – прокоментував я його зауваження.

– Але ж, погодься, Бене, хіба тобі коли-небудь доводилося посилати когось у склад по своє золото? – Він приклався до «Ґлен Ґранта». – Якщо твої теорії правильні…

– Не дратуй мене цим «якщо», Ло. Тебе ж звуть не Вілфред Снелл.

– Гаразд, припустімо, наше місто спостигла ґвалтовна й раптова смерть. Пожежа й загибель людей, але архіви, які вони вочевидь глибоко шанували, збереглися недоторканими, тож існує досить великий шанс, що скарбниця теж лишилася недоторканою. Ми повинні знайти її.

– Чудове відкриття! – Я кивнув головою й саркастично посміхнувся. – Як тобі пощастило його зробити? А я, виходить, даремно колупався в землі, шукаючи її протягом останніх півроку?

– Вона десь там, Бене, – сказав Лорен, знехтувавши мою насмішку.

– Де вона є, Ло? Де?

– Десь дуже близько. Десь у місцевості, обгородженій головними мурами, можливо, в зоні печери.

– Іди ти к бісу, Ло. Я перекопав там кожен дюйм, півсотні разів.

Я говорив із лагідним роздратуванням, яке, проте, невпинно наростало.

– А коли ти перекопуватимеш її всоте, ти зрозумієш, яким сліпим ти був.

– Щоб ти пропав, Ло! – почав я. – Не думаю…

– Випий, партнере, перш ніж ти вибухнеш.

Я зробив, як він мені порадив, і Лорен вів далі:

– Я не критикую тебе за те, що ти зробив, Бене. Але дозволь мені лише нагадати тобі, що 1909 року Теодор Дейвіс закінчив свою книжку словами: «Я боюся, що в Долині царів уже не залишилося жодної гробниці, яку ми не розкопали».

– Так, я знаю, Ло, але…

Не слухаючи мене, Лорен провадив:

– Але через тринадцять років Говард Картер знайшов гробницю Тутанхамона, найбільшй скарб, який будь-коли знаходили в тій долині.

– Ніхто не збирається припиняти пошуки, Ло, я працюватиму там доти, доки ти платитимеш.

– А я готовий побитися об заклад, що моя чекова книжка готова на більше, ніж ти думаєш.

– Гляди не програй цього закладу, Лорене, – остеріг я його.

І ми засміялися знову.

Ми розлучилися десь у середині дня. Лорен, оточений густим гуртом РМ, подався через вітальню туди, де на нього чекав перед готелем чорний «ролс-ройс», а я вислизнув у бічні двері й вийшов на вулицю Парк-лейн, щоб зловити там таксі.

Елдридж Гамілтон чекав на мене на тротуарі перед Королівським географічним товариством. Він приїхав з Оксфорда на своєму ясно-червоному мікроавтомобілі, одягнений, як завжди, у твідову куртку з латками на ліктях, але гарячково збуджений у чеканні завтрашнього дня.

– Я майже неспроможний дочекатися його, Бене, – сказав він, здушено засміявшись від великого задоволення. – Вони вже оселилися в готелі?

– Ні, але Снелл має оселитися сьогодні ввечері.

Елдридж підстрибнув від збудження й сказав: «Як гіпопотам, що йде в пастку».

«Жорстокий жарт, але дуже влучний», подумав я, і ми увійшли крізь подвійні дубові двері в обшитий панелями хол – верховний храм нашої професії. Є якась стримана гідність у цій будівлі, яка вселяє мені глибокий спокій у цьому божевільному й скороминучому сучасному світі.

Один поруч одного ми побралися широкими сходами повз портрети великих людей і списки колишніх медалістів, ушанованих Товариством.

– Ви повинні подумати про те, хто вас малюватиме, Бене. – Елдридж показав на портрети. – Кажуть, отой чужоземний Джонні – як його прізвище? – Анніґоні малює вельми непогано.

– Не меліть нісенітницю, – розсердився я, й він засміявся, а радше заіржав тим дивовижним іржанням-сміхом, що звучить як сигнал горном у місцевості, оголошеній священним заповідником.

Я був роздратований тим, що Елдридж проник в одну з моїх приватних і найдорожчих мені фантазій. Я скромна й майже до болю сором’язлива особа, та коли я вперше потрапив сюди й подивився на портрети, то