Читати книгу - "Сонячний Птах"

Гай описує, як почалася торгівля живими тваринами. Їхній давній ворог Рим спустошив Північну Африку, виловивши там усіх левів, носорогів і слонів для використання у своїх цирках. Ганіс, мисливець, що полював на південних трав’янистих рівнинах, обміркував, як ловити цих тварин живими, а потім напувати їх відваром дикої коноплі. У коматозному стані їх вантажили на кораблі Габбакука Лала і перевозили на північ до одного з постів, які стояли понад узбережжям. Гай повідомляє про надзвичайно високий відсоток виживання приспаних диких звірів – близько половини з них не помирали за таких обставин, і їх продавали за астрономічно високі суми для голодного до розваг населення Риму.

На чотириста п’ятдесятий рік від заснування Опета народ перебував у зеніті багатства й сили, але він уже переріс себе. Його кордони розтяглися, рабів йому вже не вистачало для здійснення численних проектів. У розпачі Великий Лев посилає військову експедицію для захоплення рабів на північ від великої річки. Здійснивши десятиденний марш, Гасмон Бен-Амон повернувся з п’ятистами дужими нубійськими полоненими й зажадав за це винагороди від Великого Лева.

Ми дочитали до кінця другу золоту книгу Гая Бен-Амона, й нас уже чекав «лір». Неохоче ми урвали читання й вирушили в дорогу.

Залишивши Рала й Леслі наглядати за розкопками, Елдридж, Саллі і я полетіли в Луанду, щоб пересісти там на міжнародний рейс. Ми мусили доплатити двісті фунтів за додатковий вантаж і дати великого хабара інспектору ботсванської поліції, якого його уряд послав захищати свої інтереси під час вивезення стародавніх реліквій, що їх ми забрали із собою.

У Лондоні ми мали один вільний день, один дорогоцінний день для нас самих, і, як зазвичай, я хотів устигнути зробити геть усе. На клумбах готелю Лінкольна розквітли прегарні крокуси, пиво в «Барлі-Моу» на Дюк-стрит мало кращий смак, ніж я пам’ятав, нові дівчата на Кінґз-роуд були вродливіші, ніж раніше. Коли о шостій годині закрилася Національна галерея, Саллі і я взяли таксі прямо до «Сан-Лоренцо» на Бошан-плейс і замовили чудове оссобуко,[16] яке вміли готувати лише тут, й обмивали його червоним к’янті. Ми ледве встигли на початок вистави в театрі «Квінз». Усе це дуже відрізнялося від нашого життя в Місячному місті.

Коли ми повернулися в «Дорчестер», було вже за північ, але Саллі переповнювали враження від перебування в цьому казковому місті.

– Я надто збуджена, аби лягти спати, Бене. Що ми станемо робити?

– Я маю пляшку шампанського у себе в номері, – натякнув я, й вона подивилася на мене з лукавим блиском в очах.

– Бене Кейзин, ти мій улюблений бойскаут. Завжди готовий. Гаразд, ходімо її вип’ємо.

То був крюг, сухе шампанське дуже блідого кольору. Коли півпляшки було випито, ми кохалися, вперше за останні шість місяців. Якщо це можливо, то тепер я пережив ще бурхливіший катаклізм, аніж тоді, коли таке сталося з нами вперше. Я був виснажений фізично й духовно, і не я, а Саллі забрала порожні келихи й віднесла їх до вітальні. Вона повернулася з повними по вінця келихами світлого вина і стала наді мною, гола й прекрасна.

– Не знаю, навіщо я це зробила, – сказала вона й дала мені келих, виготовлений у формі тюльпана.

– Ти жалкуєш? – запитав я.

– Ні, Бене. Я ніколи не жалкувала за тим, що відбувалося між нами. Я тільки хотіла… – Але тут вона замовкла й натомість пригубила вино зі свого келиха й сіла біля мене на ліжко.

– Ти знаєш, що я тебе кохаю, – сказав я.

– Так.

Вона подивилася на мене з виразом, якого я не міг розгадати.

– Я завжди тебе кохатиму, – сказав я.

– Хоч би що сталося? – запитала вона.

– Хоч би що сталося, – відповів я.

– Я тобі вірю, Бене, – вона кивнула головою, її темні очі стали зовсім зеленими. – Дякую тобі.

– Саллі… – почав я знову, але вона поклала свій довгий тонкий палець мені на губи й похитала головою, так що м’які пасма її темного волосся розсипалися по щоках.

– Будь терплячим, Бене. Прошу тебе, будь терплячим.

Але я підняв її палець зі свого рота.

– Саллі…

Вона нахилилася й примусила своїми губами мої губи замовкнути. Не розриваючи поцілунку, вона поставила свій келих на підлогу біля мого ліжка, взяла мій келих – мої пальці не чинили опору – й поставила його поруч зі своїм. Потім вона кохала мене з таким приголомшливим умінням і витонченістю, що в мені не залишилося ані протестів, ані запитань.

О дев’ятій годині наступного ранку я посадив Саллі в таксі й дав їй адресу салону «Елізабет Арден» на Бонд-стріт, трохи боячись за те, що вони зроблять із її темним шовковистим волоссям. Я б перевішав цих дамочок за те, що вони іноді роблять із симпатичними дівчатами. Потім я сів в інше таксі й звелів їхати до автостради М4 та в аеропорт Хитроу й відразу ж потрапив в один із тих вуличних заторів, які перетворюють їзду британськими дорогами на таке приємне і спокійне заняття.

Літак Лорена приземлився тоді, коли я платив водієві таксі, і я кинувся бігти до міжнародного термінала, в казан, що кипить безліччю людей.

Я почув, як хтось у натовпі вигукнув: «Це мають бути Дікі й Ліз!», і я відразу дістав уявлення про те, де має зараз перебувати компанія Стервесантів. Маючи через свій низенький зріст звужений простір огляду, я змушений покладатися на такі дармові повідомлення про те, що хтось побачив там або там.

Я став пропихатися до групи людей, яку помилково сприйняли за оточення Бертонів, і зрозумів, що помилка була мені на користь. Насправді це був Лорен Стервесант, який прибув разом з усією родиною й у своєму стилі – з великим розмахом: четверо людей прокладали для нього дорогу в натовпі до дверей. Невеличка компанія джентльменів преси розташувалася обабіч групи, яка швидко наближалася, але вони не могли прорватися крізь щільні ряди РМ. Їхні методи були надто традиційними. Я нахилив голову і став пропихатися внизу між ногами натовпу, низенький і брудний, пролунало кілька вересків і криків: «Погляньте на отого!», «Тримайте його!», які швидко змінилися на: «Пробачте, докторе».

І я пробився до центру групи, де було набагато вільніше. Боббі Стервесант радісно зойкнула й обхопила мене за шию, й уся група зупинилася на хвилину, щоб дати нам завершити свою вітальну церемонію. Гіларі обмотала собі шию м’якою норкою, яка не витримувала порівняння з її чудовим блискучим волоссям, а над нею височів