Читати книгу - "Вибрані твори. Том III"

бур, бо йому доводилось вести човен своєї віри далекими морями пліч-о-пліч з іншими суднами, проте він лишився вірним сином вільної церкви й північноафриканської місії, зберігши чесні карі очі й тихомирну душу. Зовні це моторний, крихкотілий чоловік, дуже засмаглий, гладенько поголений, з тонкими рішучими рисами й вогником лагідного гумору в очах. Він носить шолом проти сонця, димчасті окуляри та білі полотняні пантофлі, як і личить сучасному шотландському місіонерові; але замість дешевого дорожнього костюма з Ґлазґо, сірої фланелевої сорочки з білим коміром, зеленої краватки, зав’язаної морським вузлом і зашпиленої дешевою шпилькою, він носить костюм з чистого білого полотна, приємний мавританському окові якщо не кроєм, то кольором.

З саду розгортається широкий краєвид нз Атлантичний океан і на довгу смугу піщаного берега, що тягнетеся на південь, смугу, обвітрювану північно-східним мусоном, на вбогім ґрунті якої ростуть низенькі перечники, манґоа та тамариски. Краєвид обмежований від суходолу невисокими горбами, що підступають до моря — це відроги Атлаських гір. Місіонер не звертає жодної уваги на цей морський краєвид, мавши змогу милуватися ним протягом тридцяти років або близько того; він увесь поринув у роботу, підрізуючи велетенський кущ червоного ґеранія, — для англійського ока неприродно великого, що поруч з одним чи двома пилом припалими кущами є єдина рослинність на його улюбленій клумбі. Він працює, сидячи на мавританському ослоні. Посеред саду в холодку під тамариском стоїть зручна лава.

Дім у південно-західному кутку саду, кущ ґеранія — в північно-східному. Біля дверей, що ведуть із дому в садок, з’являється чоловік, очевидно не тубільний дикун, а багато менш приємний продукт сучасної комерційної цивілізації. Статурою він скидаєтьса на сімнадцатилітнього юнака, котрий харчується недостатньо; а втім, віку його точно визначити не можна. Тільки цілковитий брак сивини в його бруднуватого відтінку волоссі дає підставу гадати, що йому, в кожном разі, немає ще сорока років, хоч з таким же правом можна припустити, що йому ще немає й двадцятьох. Лондонець зараз же визнав би його за виразний і яскравий зразок недоноска, вигодованого в нетрях великого міста. Він швидко й легко орудує мовою, штучно надаючи їй бундючности та щирости, і водночас природна його мова вульґарна. Природа, освіта, здобута у виховному закладі, й деякий досвід вулиці зробили з нього щось подібне до оратора. Його акцент, незважаючи на манеру гугнявити, трохи подібний до вимови вищої лондонської верстви з її тенденцією заміняти двоголосні звуки голосними (часом досить вдало), а голосні вимовляти не зовсім звично. Вбраний він у дуже поношену форму берегової сторожі, либонь, з чужого плеча; поводиться він неначе якийсь театральний лицар, і так вдало, що може правити за розносця риби з темною репутацією, який випадково знайшов роботу в Білінсгейті пильної години. Його поведінка свідчить про серйозний намір завоювати прихильність місіонерову, мабуть, з негожою метою.

Чоловік. Добридень, містере Ренкін. (Місіонер швидко випростується і повертається, з почуття обов’язку помирившись з перешкодою). Як ся маєте, ваша милість?

Ренкін (стримано). Добридень, містере Дрінквотер.

Дрінквотер. Вам не дуже приємно, добродію, що я відриваю вас від роботи в садку?

Ренкін. Для місіонера не існує нічого приємного чи неприємного, містере Дрінквотер. Чим послужитися вам?

Дрінквотер (щиросердно). Нічим, добродію. Я лише приніс вам новину.

Ренкін. Ну що ж, сідайте.

Дрінквотер. Дякую, добродію. (Він сідає на лаві, лагодячись до розмови). Чи чули ви що-небудь про суддю Геллема?

Ренкін. Сер Ґовард Геллем?

Дрінквотер. Так. Це найталановитіший суддя в Англії. Вже він знає, що присудити за крадіжку з розломом, дай йому боже здоров’я. Я нічого не маю проти нього. Я сам стою за закон.

Ренкін. Ну?

Дрінквотер. Чи чули ви про його шваґрову, леді Сісілі Вайнфліт?

Ренкін. Ви говорите про відому мандрівницю?

Дрінквотер. Так, звичайно, про неї. Перейшла всю Африку пішки, в супроводі лише маленького цуцика й описала це все потім у «Дейлі Мейл[3]».

Ренкін. Вона шваґрова сера Ґоварда Геллема?

Дрінквотер. Сестра його небіжчиці-дружини, — ось хто вона така.

Ренкін. Ну, в чім же річ?

Дрінквотер. У чім річ? Адже ж вони тут. Висіли з своєї яхти в Моґадорській гавані хвилин двадцять тому. Вирушили до англійського консула. Він відрядить їх до вас, бо немає де їх подіти. Я бачив, як вони наймали одного араба і двох хлопчиків, щоб перенести їхній багаж. Я вирішив прийти сюди і розповісти вам про це.

Ренкін. Дякую вам. Ви дуже ґречні, містере Дрінквотер.

Дрінквотер. Про це не варто говорити, добродію. Хай Бог вас благословить, добродію; хіба не ви мене навернули? Хто був я, коли прибув сюди, як не одчайдушний грішник? Хіба я вам за це не вдячний? До того ж, добродію, може, ця леді Сісілі Вайнфліт схоче прогулятися по Марокко, поїхати верхи в гори або щось подібне. Як ви знаєте, добродію, цього не можна зробити без конвою.

Ренкін. Це неможливо; їх усіх повбивають. Марокко — це не те, що решта Африки.

Дрінквотер. Ні, добродію. У тутешніх маврів така релігія, що вона й робить їх небезпечними. Чи навернули ви хоч одного мавра на істинний путь, добродію?

Ренкін (журно всміхаючись). Ні.

Дрінквотер (урочисто). І вам у цьому ніколи не пощастить, добродію.

Ренкін. Я працюю тут двадцять п’ять років, перший і єдиний навернений.

Дрінквотер. І в цьому мало глузду, чи не так, добродію?

Ренкін. Я цього не кажу. Сподіваюсь, я їм був дещо корисний. Вони вдаються до мене по ліки, коли хворі, і вони звуть мене «християнин, що не краде». Це теж чогось варте.

Дрінквотер. Їхній розум не може піднестися до християнства, як наш, добродію, ось у чому річ. Як я вже вам казав, коли потрібен буде конвой, то можна звернутися до мого друга й начальника, капітана Брасбаунда з шхуни «Тенксґівінґ», і весь його екіпаж, не виключаючи й мене, супроводитиме леді та суддю Геллема в першій-ліпший маленькій екскурсії. Ваша милість може про це згадати.

Ренкін. Я, безперечно, не запропоную такої небезпечної справи, як екскурсія.

Дрінквотер (доброчесним тоном). Ні, добродію. І я вам би не радив (похитуючи головою). Ні, ні, це небезпечно. Але потрібен конвой, якщо вони надумаються вирушити на екскурсію.

Ренкін. Сподіваюсь, вони цього не зроблять.

Дрінквотер. Я теж сподіваюся, добродію.

Ренкін (роздумуючи). Як дивно, що вони приїхали саме в Моґадор, до мене. Я якось зустрівся з сером Ґовардом Геллемом тому багато років.

Дрінквотер (вражений). Невже? Справді? Уявіть собі, добродію, що й я теж. Але це було непорозуміння. Я вийшов із судової зали з незаплямованою репутацією, запевняю вас.

Ренкін