Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Осінь приносить із собою не лише фарби,

але й відповіді — їх лише треба вміти розгледіти

серед опалого листя.

Початок вересня в Ральтені був теплим, напевно, як і в усій Аларії. Повітря пахло свіжістю та легкими нотками квітів, які ще не встигли зів’янути під осіннім сонцем. Ранок огорнув місто м’яким світлом, і перші промені пробивалися крізь зелені крони дерев, створюючи на бруківці химерні візерунки. Я згадала, як Офелія розповідала, що в жовтні місто стане більш чарівним, покрившись у жовто-червоні кольори. Ще навіть живучи в Кембриджі, я обожнювала осінь. Що вже казати про Аларію — я вірю, що тут вона буде казково прекрасною.

Від самого ранку все йшло шкереберть. Спочатку я випадково перекинула пляшку з зіллям, і Кассандр так глянув на мене, що я мало не розчинилася на місці. Потім Вельмор повідомив, що одна з коробок із травами зникла, хоча я точно пам’ятала, що залишила її на полиці. Це був той день, коли кожна дрібниця викликала відчуття, ніби світ змовився проти мене.

На щастя, усьому цьому настав кінець, коли я вирішила зайти в «Котельню». Ця кав’ярня була затишним місцем, куди я приходила, щоб знайти спокій. Найтвілли завжди знали, як повернути віру в життя своєю випічкою і гарячим шоколадом.

Котельня була маленькою двоповерховою будівлею з червоним дахом і кремовими стінами, на яких вилася жива огорожа з плюща. Над дверима висіла дерев’яна табличка, прикрашена різьбленням у формі казанка, з якого підіймалися вирізьблені димки. Але цього разу, перед тим як зайти всередину, мій погляд упав на дошку біля входу. Серед оголошень про сезонне меню я побачила дещо інше — папірець із великими літерами «РОЗШУКУЄТЬСЯ ДИТИНА».

Чорно-біле зображення маленького хлопчика на фото і деталі, написані нижче, притягнули мою увагу. Під фотографією було вказано ім’я дитини, його вік і місце, де востаннє його бачили. Навіть без магії цей аркуш ніби випромінював відчай. Я прочитала напис кілька разів, відчуваючи, як щось важке осідає в грудях.

Хвиля людських голосів позаду мене змусила відірватися від оголошення. Група відвідувачів, зайнята розмовами, обережно посунула мене всередину кав’ярні.

Там пахло корицею, свіжим хлібом і кавою. Легке мерехтіння свічок на столах додавало атмосфері магічної теплоти.

Я вибрала улюблене місце біля вікна. Замовивши круасан із шоколадом і чашку гарячого шоколаду, я насолоджувалася моментом тиші. Легкий аромат кориці, шоколаду й кави огортав мене, як теплий плед.

Це був мій час спокою, час забути про крамницю, Кассандра й те, що я так і не змогла відшукати “зниклу коробку”.

Коли я відкусила шматочок круасана, у двері зайшов незнайомець. Його присутність була немов вибух у моїй зоні спокою. Високий, у темно-синьому піджаку, з ідеально укладеним каштановим волоссям, він одразу ж привернув мою увагу. Його впевнена постава змусила мене мимоволі вирівнятися в кріслі. Але найбільше зачарувала його усмішка — надто ідеальна, ніби створена для того, щоб підкорювати.

Він окинув кав’ярню поглядом, і, до мого здивування, одразу помітив мене. Його усмішка стала ще ширшою, і я зрозуміла, що втекти вже не вийде.

— Чи не буде ваш ранок ще приємнішим із гарною компанією? — промовив він, наблизившись до мого столика.

Його голос був глибоким і м’яким, немов шовк, і я відчула, як запалюються мої щоки.

— Ем… — я швидко проковтнула шматок круасана. — Якщо вам не заважатиме моя круасанна компанія, то чому б ні?

Він розсміявся, і цей сміх був настільки щирим, що я сама не стрималася й посміхнулася. Чаклун сів напроти мене, ніби ми давно знайомі. Він пахнув пудровим ароматом гортензії, що огортала легким шлейфом ніжної солодкості й витонченості. У цьому запаху було щось заспокійливе й водночас спокусливе, ніби він натякав на приховану глибину його особистості. А ще, солодка орхідея додавала нотки вишуканої загадковості, м’яко змішуючись із квітковим шлейфом гортензії.

— Каву, будь ласка, і те, що вона їсть, — звернувся він до місіс Найтвілл, киваючи на мій круасан.

Я стиснула губи, щоб приховати усмішку.

— Ви завжди так робите? — запитала я, схрестивши руки на грудях.

— Що саме? — Його усмішка стала ледь помітно хитрішою.

— Замовляєте те саме, що й незнайомці? — уточнила я.

— Тільки якщо ці незнайомці виглядають так, ніби знають, що таке справжнє задоволення. — Він кивнув на мій круасан. — Або якщо вони настільки гарні, що будь-яка розмова з ними здається подарунком.

Моє обличчя спалахнуло. Чи він завжди так легко зачаровує людей?

— До речі, мене звуть Магнус, — сказав він. — І я переконаний, що ваше ім’я не менш гарне.

— Корделія, — відповіла я, намагаючись виглядати байдуже. — А ви завжди так легко знайомитеся?

— Тільки якщо мені щастить. І сьогодні, схоже, мені пощастило.

Його погляд був теплим і грайливим, і я розуміла, що Магнус звик до такого спілкування. "Напевно, дівчата постійно ведуться на його посмішку. І я… я не виняток."

— А ви часто сюди заходите? — запитала я, намагаючись змінити тему. Його присутність здавалася занадто захопливою, і я відчувала потребу повернути собі контроль над ситуацією.