Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

Кардель знизує плечима.

— Це хоч щось.

Сетон повертається до тями, тупаючи ногами об землю.

— А знаєш, я насправді довго чекав на цей момент, хоча і зі змішаними почуттями, звісно ж. Ніщо з того, що я робив чи бачив, не дало мені жодних знань. А зараз я нарешті знаю.

Западає тиша, вони довго сидять мовчки. Сетон мотає головою і на його плечі сиплеться сніг. Він здивовано хихикає:

— Дивись, я більше не мерзну!

Сетон простягає обидві руки назустріч сніжинкам, крутить ними і водить так, ніби грає на уявному фортепіано. Долоні бліді, пальці вже не трусяться. Він розстібає комір сорочки і веде бровою.

— Може, не все йде так, як ти задумав…

Кардель плює в темряву, коричневий шрам від плювка на снігу швидко затягується.

— Зачекаємо ще трохи.

Деякий час вони сидять, аж раптом Сетон зривається з місця. Заледве обертає задубілу шию, вдивляється у темінь позаду — не вниз за схилом, звідки вони прийшли, а вгору та в сторони.

— Батьку, ви!..

Під деревами самотня ніч, легкий вітер шарудить свіжим снігом.

— Цей світ гасне, я бачу потойбіччя… Там абсолютно темно.

Урешті Сетон ронить голову і завмирає, сльози відчаю залишають на його щоках блискучі сліди.

— Там порожньо, нікого немає… По мене ніхто не при­йшов!

Кардель ще довго сидить і чекає, аж поки від знівеченої щоки Сетона перестає здійматися пара, а сніг довкола посинілих уст — танути. Тоді він нахиляється, пробує ворухнути його голову на застиглій шиї, стукає нігтем по розплющеному, вкритому памороззю оку, і воно глухо дзвенить у відповідь.

Потім пальт повертається на попереднє місце, фальшиво насвистуючи стародавній військовий марш. Пробує уяви­ти ще ненароджене личко. Може, воно успадкує батькові риси? Ні, краще хай дитя буде схоже на матір.

На цьому Кардель скидає із себе плащ.

Епілог

Весна 1796

Під сухою корою і розмерзлою землею прокидається життя. Сонце пестить набряклі бруньки. Дзвінке лісове джерело повниться талими водами і торує собі новий шлях між стовбурами.

Посеред галявини каміння викладене колом, усереди­ні лежать обвуглені головешки. Ліса-Одиначка сидить на колоді, слухає пташиний спів і шум потічка, заплющивши очі та підставивши обличчя сонцю. Яскраве пообіднє проміння пробивається крізь повіки, утворюючи чудернацькі різнобарвні плями. Раптом віддалік лунають обережні кроки, супроводжувані тріском вітролому й шелестом торішнього листя. Хтось іде.

Ліса повертається до цих звуків тим вухом, що краще чує, й одразу багато чого дізнається про мандрівника. Стежки до галявини досі не видно, значить той, хто сюди іде, знає дорогу. Кроки легкі, не схожі на чоловічі, обачні й водночас цілеспрямовані. Однак ця особа не звикла до ходьби лісом — ступає на п’яти й трощить на своєму шляху все крихке. У цих кроках є ще щось невловиме. Вони поступово наближаються, гіркий досвід підказує Лісі, що ризик надто великий, однак сподівання перемагає. Дівчина й далі сидить, замружившись, аж поки до кроків додає­ться ще і звук дихання.

Чужинець зупиняється на краю галявини. Ліса відчуває, що на неї дивляться, і від беззахисності перед цим поглядом тільки дужче стискає повіки.

— Він казав, що ти будеш тут.

Ліса розплющує очі й відповідає жінці:

— Він прийшов до мене восени, спираючись на милицю. Попросив весною чекати на тебе тут. Сказав, що якщо зустріне тебе, то пришле сюди.

Її одяг зношений, але чистий, волосся заплетене в коси, а обличчя бліде. Живіт великий, а тіло, як завжди, щупле. Анна Стіна Кнапп наче така сама, як і колись, але водночас і ні. Якби в Ліси було дзеркало, вона би те саме сказала і про себе. Цей рік не минув безслідно.

Спочатку обидві мовчать, потім Анна Стіна кладе руку на живіт.

— Ти казала, що двоє дітей забагато, навіть з одним непросто. Можна піти з тобою цього разу?

Тиша і сумніви лякають Анну Стіну. Не чекаючи на відповідь, вона одним подихом веде далі:

— У цьому лісі стільки спогадів! Не хочу, щоби вони стали на заваді прийдешньому. Я знаю, чому тебе так тягне сюди. Якщо допоможеш мені, то, може, нарешті забудеш минуле й подаруєш свою любов дитині, яка в моєму лоні? Дитя буде однаково моїм і твоїм. То як, покажеш нам дорогу?

Анна Стіна присоромлено опускає погляд і вкривається рум’янцем.

— У мене нічого немає, хочу, щоби ти це знала. Тільки те, що на мені, все решта — тягар.

Жінка заплющує очі від хвилювання і чекає. Гучне серцебиття не дозволяє їй розчути відповідь. Тому питає:

— Лісо, що ти сказала?

— Що мушу придумати собі нове ім’я.

Анна Стіна розплющує очі і бачить на кожній із її щік — білій і винно-червоній — по сльозі. Сонце вже так низько, що під крони дерев просочується тепле жовте світло, у якому мерехтять зграї комашні, а кожна гілочка вкривається позолотою. Здалеку доноситься глухий церковний дзвін із церкви Гедвіґ Елеонори, їй майже відразу відповідає Святий Іван. Слідом їх наздоганяє ледь чутний передзвін із гострих шпилів Міста-між-мостами. Анна Стіна тремтить і розтирає плечі руками.

— Уже пізня година, не хочу тут залишатися…

— Нам світитимуть зорі, небо цієї ночі буде ясне. Я знаю цю стежку наосліп.

Ліса закидає на плече торбину з пожитками — оце й усі її збори. Анну Стіну забирає напівзабутий страх. Коліна підгинаються, всередині щось слабшає. Непевне майбутнє важким тягарем тисне на теперішнє. Долоні жінки тримаються за живіт.

— Дорога може виявитися важкою.

Ліса обертається, біла риска розділяє винну пляму навпіл.

— А хіба бувають інші?

Стежка веде їх крізь купи рожевих дзвоників на тендітних стеблинах. Жінки беруться за руки. У небі скромно спалахують перші зорі — далекі, гарні, байдужі. Через декілька кроків обидві жіночі постаті розчиняються у зелені і сутінках.

Подяки

Дякую Фредріку Бакману за довгі роки дружби, підтримку і літературні дискусії, які вплинули на мій особистий розвиток.

Дякую видавцю Адаму Даліну й редактору Андреасу Лундберґу за конструктивні дискусії про мову і драматургію. Окрема подяка Андреасу за ретельну вичитку моїх рукописів, сповнених мовних огріхів.

Дякую Федеріко Амбросіні, другу й агенту, за невтомну плідну працю у Швеції та за кордоном, а також Марі Юлленгаммар за першокласну роботу у галузі PR.

Дякую Мартіну Едману за читання тексту й коментарі. Дякую Стіні Яксон за загальну підтримку, поради та ідеї.

Дякую Мікелю, Сесілу, Емілю та Анні Стіні — моїм уявним друзям упродовж останніх семи років. Бачу вас щоразу, ледве заплющивши очі. Протягом цього часу ви стали для мене реальними людьми, і мене мучить сумління за все, що вам довелося пережити. Як влучно зауважив один критик, я занурював вас у багнюку, щоби ви спромоглися вибратися звідти самотужки. Вам завжди це вдавалося.

Дякую моїй дружині й дітям за наше спільне життя.

Про автора

Ніклас Натт-о-Даґ — нащадок старовинного шведського дворянського роду. Серед його