Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Кардель знизує плечима.
— Це хоч щось.
Сетон повертається до тями, тупаючи ногами об землю.
— А знаєш, я насправді довго чекав на цей момент, хоча і зі змішаними почуттями, звісно ж. Ніщо з того, що я робив чи бачив, не дало мені жодних знань. А зараз я нарешті знаю.
Западає тиша, вони довго сидять мовчки. Сетон мотає головою і на його плечі сиплеться сніг. Він здивовано хихикає:
— Дивись, я більше не мерзну!
Сетон простягає обидві руки назустріч сніжинкам, крутить ними і водить так, ніби грає на уявному фортепіано. Долоні бліді, пальці вже не трусяться. Він розстібає комір сорочки і веде бровою.
— Може, не все йде так, як ти задумав…
Кардель плює в темряву, коричневий шрам від плювка на снігу швидко затягується.
— Зачекаємо ще трохи.
Деякий час вони сидять, аж раптом Сетон зривається з місця. Заледве обертає задубілу шию, вдивляється у темінь позаду — не вниз за схилом, звідки вони прийшли, а вгору та в сторони.
— Батьку, ви!..
Під деревами самотня ніч, легкий вітер шарудить свіжим снігом.
— Цей світ гасне, я бачу потойбіччя… Там абсолютно темно.
Урешті Сетон ронить голову і завмирає, сльози відчаю залишають на його щоках блискучі сліди.
— Там порожньо, нікого немає… По мене ніхто не прийшов!
Кардель ще довго сидить і чекає, аж поки від знівеченої щоки Сетона перестає здійматися пара, а сніг довкола посинілих уст — танути. Тоді він нахиляється, пробує ворухнути його голову на застиглій шиї, стукає нігтем по розплющеному, вкритому памороззю оку, і воно глухо дзвенить у відповідь.
Потім пальт повертається на попереднє місце, фальшиво насвистуючи стародавній військовий марш. Пробує уявити ще ненароджене личко. Може, воно успадкує батькові риси? Ні, краще хай дитя буде схоже на матір.
На цьому Кардель скидає із себе плащ.
Епілог
Весна 1796
Під сухою корою і розмерзлою землею прокидається життя. Сонце пестить набряклі бруньки. Дзвінке лісове джерело повниться талими водами і торує собі новий шлях між стовбурами.
Посеред галявини каміння викладене колом, усередині лежать обвуглені головешки. Ліса-Одиначка сидить на колоді, слухає пташиний спів і шум потічка, заплющивши очі та підставивши обличчя сонцю. Яскраве пообіднє проміння пробивається крізь повіки, утворюючи чудернацькі різнобарвні плями. Раптом віддалік лунають обережні кроки, супроводжувані тріском вітролому й шелестом торішнього листя. Хтось іде.
Ліса повертається до цих звуків тим вухом, що краще чує, й одразу багато чого дізнається про мандрівника. Стежки до галявини досі не видно, значить той, хто сюди іде, знає дорогу. Кроки легкі, не схожі на чоловічі, обачні й водночас цілеспрямовані. Однак ця особа не звикла до ходьби лісом — ступає на п’яти й трощить на своєму шляху все крихке. У цих кроках є ще щось невловиме. Вони поступово наближаються, гіркий досвід підказує Лісі, що ризик надто великий, однак сподівання перемагає. Дівчина й далі сидить, замружившись, аж поки до кроків додається ще і звук дихання.
Чужинець зупиняється на краю галявини. Ліса відчуває, що на неї дивляться, і від беззахисності перед цим поглядом тільки дужче стискає повіки.
— Він казав, що ти будеш тут.
Ліса розплющує очі й відповідає жінці:
— Він прийшов до мене восени, спираючись на милицю. Попросив весною чекати на тебе тут. Сказав, що якщо зустріне тебе, то пришле сюди.
Її одяг зношений, але чистий, волосся заплетене в коси, а обличчя бліде. Живіт великий, а тіло, як завжди, щупле. Анна Стіна Кнапп наче така сама, як і колись, але водночас і ні. Якби в Ліси було дзеркало, вона би те саме сказала і про себе. Цей рік не минув безслідно.
Спочатку обидві мовчать, потім Анна Стіна кладе руку на живіт.
— Ти казала, що двоє дітей забагато, навіть з одним непросто. Можна піти з тобою цього разу?
Тиша і сумніви лякають Анну Стіну. Не чекаючи на відповідь, вона одним подихом веде далі:
— У цьому лісі стільки спогадів! Не хочу, щоби вони стали на заваді прийдешньому. Я знаю, чому тебе так тягне сюди. Якщо допоможеш мені, то, може, нарешті забудеш минуле й подаруєш свою любов дитині, яка в моєму лоні? Дитя буде однаково моїм і твоїм. То як, покажеш нам дорогу?
Анна Стіна присоромлено опускає погляд і вкривається рум’янцем.
— У мене нічого немає, хочу, щоби ти це знала. Тільки те, що на мені, все решта — тягар.
Жінка заплющує очі від хвилювання і чекає. Гучне серцебиття не дозволяє їй розчути відповідь. Тому питає:
— Лісо, що ти сказала?
— Що мушу придумати собі нове ім’я.
Анна Стіна розплющує очі і бачить на кожній із її щік — білій і винно-червоній — по сльозі. Сонце вже так низько, що під крони дерев просочується тепле жовте світло, у якому мерехтять зграї комашні, а кожна гілочка вкривається позолотою. Здалеку доноситься глухий церковний дзвін із церкви Гедвіґ Елеонори, їй майже відразу відповідає Святий Іван. Слідом їх наздоганяє ледь чутний передзвін із гострих шпилів Міста-між-мостами. Анна Стіна тремтить і розтирає плечі руками.
— Уже пізня година, не хочу тут залишатися…
— Нам світитимуть зорі, небо цієї ночі буде ясне. Я знаю цю стежку наосліп.
Ліса закидає на плече торбину з пожитками — оце й усі її збори. Анну Стіну забирає напівзабутий страх. Коліна підгинаються, всередині щось слабшає. Непевне майбутнє важким тягарем тисне на теперішнє. Долоні жінки тримаються за живіт.
— Дорога може виявитися важкою.
Ліса обертається, біла риска розділяє винну пляму навпіл.
— А хіба бувають інші?
Стежка веде їх крізь купи рожевих дзвоників на тендітних стеблинах. Жінки беруться за руки. У небі скромно спалахують перші зорі — далекі, гарні, байдужі. Через декілька кроків обидві жіночі постаті розчиняються у зелені і сутінках.
Подяки
Дякую Фредріку Бакману за довгі роки дружби, підтримку і літературні дискусії, які вплинули на мій особистий розвиток.
Дякую видавцю Адаму Даліну й редактору Андреасу Лундберґу за конструктивні дискусії про мову і драматургію. Окрема подяка Андреасу за ретельну вичитку моїх рукописів, сповнених мовних огріхів.
Дякую Федеріко Амбросіні, другу й агенту, за невтомну плідну працю у Швеції та за кордоном, а також Марі Юлленгаммар за першокласну роботу у галузі PR.
Дякую Мартіну Едману за читання тексту й коментарі. Дякую Стіні Яксон за загальну підтримку, поради та ідеї.
Дякую Мікелю, Сесілу, Емілю та Анні Стіні — моїм уявним друзям упродовж останніх семи років. Бачу вас щоразу, ледве заплющивши очі. Протягом цього часу ви стали для мене реальними людьми, і мене мучить сумління за все, що вам довелося пережити. Як влучно зауважив один критик, я занурював вас у багнюку, щоби ви спромоглися вибратися звідти самотужки. Вам завжди це вдавалося.
Дякую моїй дружині й дітям за наше спільне життя.
Про автора
Ніклас Натт-о-Даґ — нащадок старовинного шведського дворянського роду. Серед його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1795, Ніклас Натт-о-Даг», після закриття браузера.