Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

Лице Мейлі, яке до того спохмурніло, тепер і справді трохи прояснилося. Від такої відвертої глупоти навіть хотілося сміятися. Невже він не чув про те, як я зачаклувала Санена? Чи не розумів, які має слабкі й ненадійні щити? 

І жодного артефакту – в цьому я переконалася, коли легенько потягнулася до його розуму ниточкою магії. 

Студенти-бойовики також відійшли від стін, утворюючи для нас невелике поле, що нагадувало арену – з усіх боків оточену цікавими обличчями. 

– Постарайтеся не поранити своїх одногрупників, – зауважила я, коли Мейлі почав демонстративно розминатися, переганяючи вогняну кулю у руках. Моя магія була зовсім не такою видовищною, тож я тільки стояла і чекала, поки хлопець закінчить. 

А його це неабияк нервувало, і від того він починав розпускати пір’я тільки сильніше – як наче йому це допоможе мене перемогти. 

– Що буде, коли ви програєте? – запитав раптом він, і від такого нахабства я навіть не знайшла відразу відповіді. 

– А чого б ти хотів?

– Ви визнаєте, що вам не місце в академії, – він випалив це на одному подиху, злегка озираючись до друзів за підтримкою. – А ще… поцілуєте мене. 

Я подивилася на нього зі сміхом в очах, і від цього частина бравади в його очах зникла. 

– Подивимося, Мейлі. Подивимося… 

Він нарешті встав рівно, готуючи руки до бойового закляття. Я підозрювала, що він і справді був непоганим чаклуном – бо інакше, певно, побоявся б битися об заклад. Але скільки б Мейлі не знав заклинань, йому не довелося використати жодного. 

– Три, два… Один!

Щойно Артей закінчив відрахунок, Мейлі почав бурмотіти собі під носа. Я стояла спокійно, очікуючи. Він все бурмотів і бурмотів, але з його пальців не зривалося жодної іскри. Поступово його лице почало наливатися червоним, коли він все ніяк не міг згадати, як поставити пальці у найпростішому плетінні. 

За його спиною почувся невдоволений гул бойовиків, і це тільки додало Мейлі паніки. Червоний, як рак, він намагався начаклувати бодай щось, але руки залишалися пустими, а магічне тло в коридорі навіть не похитнулося. 

– Мені чекати вічно, Мейлі? – запитала я ліниво, схиляючи голову. – Здається, ви не так вже й хочете, аби я вас цілувала. 

Він підняв до мене налякані очі, і тільки тоді, коли перетнувся поглядом зі мною, в них з’явилося гнівне розуміння. 

– Ти! Що ти зі мною зробила? – Він стояв на місці, опустивши руки. В його тілі не було і краплинки магії, і щойно він це збагнув, став беззахисним, як кошеня. 

– Нічого, – сказала я повільно, зі здивуванням і нерозумінням у голосі. – Невже це моя біда, що ти не знаєш жодних чарів?

За спиною Мейлі бойові чаклуни невпевнено засміялися. Всі вони переводили погляд від мене до Мейлі та намагалися зрозуміти, чи я брехала. А я тільки дивилася на хлопця зі співчуттям, від якого той ставав тільки багрянішим. 

Я тихенько і вдоволено зітхнула – таке приниження було якраз достатньою відповіддю за погром, що він вчинив у мене в кабінеті. А в тому, що це був саме Мейлі, я не сумнівалася ні на мить – думки про це постійно коливалися на поверхні його неглибокого розуму, і їх можна було помітити навіть без усякої менталістики. 

В той момент, коли загальна зневага до Мейлі досягла вершини, я почула за спиною рівні чіткі кроки, від яких спина миттєво напружилася. 

– Що тут відбувається? – Ярош підійшов ближче і, насупившись, перевів погляд з мене на Мейлі, що стояв у півколі зі студентів-бойовиків. – Я ж сказав починати тренування без мене. 

Я невдоволено клацнула язиком, і Ярошів погляд відразу ж втупився у мене. 

– Тав– Панно Блекото, що ви тут робите? Та ще й зі студентами? 

Голос Яроша звучав набагато м’якше, ніж я могла очікувати, і я помітила, як він в останню мить зупинив свою руку, що потяглася до мого плеча. Від цього захотілося зробити крок назад і водночас підійти ближче, та я тільки зцідила:

– Ми перші зайняли цю залу. І навіть взяли ключ!

Я вказала рукою на ржаву залізяку, що стирчала з дверей і все ніяк не хотіла провертатися. Ярош також подивився туди, а тоді дістав із кишені такий самий ключ, тільки натертий до блиску і наче зовсім  новенький.

Я з роздратуванням зиркнула на Артея, але той тільки знизав плечима. 

– Ну, нам теж потрібна ця зала, – розвів руками Ярош. – Як будемо миритися? 

Я відчувала у його словах подвійне дно. Це було зовсім не питання про авдиторію, і це читалося в його голосі й злегка простягнутій до мене руці. Я склала руки на грудях і схилила голову на бік.

 – Вирішимо поєдинком. 

Якусь мить Ярош дивився на мене пустими очима. 

– Що?.. – запитав він.

– Хто переможе, той і залишиться у тренувальній залі. Програвший забирається геть.

Цього разу я не була настільки вже впевнена у перемозі. Ярош не дарма став ректором академії таким молодим – гроші його родини якщо і мали до цього якийсь стосунок, то точно невеликий. Він був могутнім чаклуном. Але він був надто чесний, а я на цю ваду ніколи не страждала.