Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

Але вона йде не на промінь Януса. Усякий маяк має свій характер, і спалах червоного кольору, який перериває білий, указував морякам: вони наближаються до мілини в гирлі Партаґезової бухти, майже за сто миль від Янус Рока.

Зривається вітер. Піниться вода. Дитина йде. Темрява прибуває.

Том почув голоси, що долинали в його камеру ззовні: «Люсі? Люсі, ти там?» Згодом: «Ґрейс? Де ти, Ґрейс?»

Єдиний ув’язнений у відділку, Том покликав:

— Сержанте Накі! Сержанте!

Почувся брязкіт і ввійшов констебль Лінч.

— Щось потрібно?

— Що відбувається? Люди кличуть Люсі.

Боб Лінч замислився над відповіддю. Хлопець мав право знати. У будь-якому разі він нічого не міг вдіяти.

— Та дівчинка, вона пропала.

— Коли? Як?

— Кілька годин тому. Судячи з усього, втекла.

— Боже всемогутній! Як, чорт забирай, це сталося?

— Не маю уявлення.

— І що зараз відбувається?

— Її шукають.

— Дозвольте мені допомогти. Я не можу просто сидіти тут. — Шерборн зрозумів відповідь, побачивши незворушне обличчя Лінча. — Та перестаньте! — сказав Том. — Куди я дінуся?

— Я дам знати, якщо почую щось. Це найбільше, що можу зробити. — Знову дзенькнувши металом, поліцейський пішов.

У темряві думки Тома повернулися до Люсі, яка завжди допитливо досліджувала острів. Вона ніколи не боялася темряви. Можливо, він мав навчити її боятися. Він не зміг підготувати її до життя поза Янусом. Тоді Том подумав про інше. Де Ізабель? На що була здатна вона в такому стані? Чоловік молився, щоб це не виявилося справою рук його дружини.

Слава Богу, ще не було зими! Вернон Накі відчував, як ближче до півночі на землю опускається прохолода. Малá була одягнена в ситцеве платтячко й сандалики. Принаймні у січні в неї був шанс пережити ніч. У серпні вона вже посиніла б від холоду.

Немає сенсу шукати о цій порі. Сонце встане ледь по п’ятій. Краще, щоб люди трохи відновили сили. А на світанні можна продовжити пошуки. Коли він зустрів Ґарстоуна в кінці дороги, то скомандував:

— Передай іншим, що на сьогодні ми припиняємо пошуки. А з першими променями сонця збери всіх біля відділку — почнемо знову.

Була перша година ночі, але він хотів освіжити голову. Вернон вирушив знайомою стежкою своєї вечірньої прогулянки, і досі несучи ліхтар, що погойдувався з кожним його кроком.

У маленькому будиночку молилася Ханна.

— Захисти її, Господи! Захисти і врятуй її! Ти вже врятував її колись… — Ханна злякалася, що Ґрейс, можливо, використала до цього часу свою частку чудес. А тоді вона заспокоювала себе. Щоб пережити тут одну ніч, дитині не потрібне диво. Головне, щоб не трапилося нещастя. Це була зовсім інша справа. Однак ту гадку відтіснили інші панічні, більш переконливі страхи. У її виснаженій, напівзатьмареній свідомості виникла така думка: можливо, Бог не хоче, щоб Ґрейс залишалася з нею. Може, в усьому винна вона. Ханна чекала і молилася. Вона уклала з Господом священну угоду.

У двері Ханниного будинку постукали ногою. Хоча світло було вимкнене, вона все ще не спала і підхопилася, щоб відчинити їх. Коли жінка побачила перед собою сержанта Накі з тілом Ґрейс, її ноги підкосилися.

— О Господи! — Ханна кинулася до дівчинки. Вона не зводила з дитини очей і не бачила, що чоловік посміхається.

— Ледь не спіткнувся об неї поблизу перешийка. Міцно спить, — сказав він. — У цієї дитини дев’ять життів, це точно. — І хоча він усміхався, в його очах стояли сльози, бо він згадав, як колись так само ніс свого сина, якого не зміг врятувати. Ханна, ледь усвідомлюючи слова сержанта, обняла свою дочку, яка продовжувала спати на її руках.

Тієї ночі Ханна поклала Ґрейс поруч із собою в ліжко й прислуховувалася до кожного її подиху, спостерігаючи за кожним порухом голови чи здриганням ніжки. Але відчуття полегшення, яке йшло від теплого тіла дочки, затьмарювалося сумним усвідомленням.

Перші краплини дощу, які, наче дрібний гравій, затарабанили по бляшаному даху, знову перенесли Ханну в день її весілля: у той час, коли в їхньому скромному будинку протікала стеля і вони підставляли відра, в час, повний любові та надії. Перш за все, надії. Попри всі проблеми, Френк завжди усміхався і був веселим. Вона хотіла, щоб Ґрейс перейняла це від нього. Хотіла, щоб її дочка була щасливою дівчинкою, і жінка молилася Богу, щоб дав їй відвагу та силу зробити для цього все.

Коли дівчинку розбудив грім, вона сонно подивилася на Ханну і, притиснувшись ближче до неї, знову поринула в сни. Мати лише мовчки плакала, згадуючи свою обітницю.

Чорний павук повернувся у своє павутиння в кутку Томової камери і знову й знову хаотично повзав по ньому, приводячи його до ладу, і лише він знав, чому нитки повинні бути саме в цьому місці, мати лише такий натяг чи кут. Він виходив у нічний час, щоб відновити свою павутину, переплетення ниток, яке накопичувало пил й утворювало випадкові візерунки. Це плетіння було світом, який він для себе вибрав, завжди намагався виправити й ніколи не покидав, якщо його не змушували.

Люсі в безпеці. Том відчув полегшення. Але досі жодного слова від Ізабель. Ніяких ознак, що вона пробачила його або що колись пробачить. Безпорадність, яку він відчував, коли не зміг хоча б якось зарадити Люсі, зміцнила його рішучість зробити все можливе для своєї дружини. Це єдине, що він міг.

Якщо Том змушений прожити життя без неї, то простіше пустити все на самоплив. Його розум знову занурився в пам’ять. Глухий звук парів нафти, котрі спалахували, щойно підносиш сірник. Призми, що відкидали веселкові розводи. Океани, що простягалися перед ним на Янусі як таємничий дар. Якщо Том мав попрощатися з цим світом, то він хотів запам’ятати його красу, а не тільки страждання. Дихання Люсі, яка довіряла двом незнайомцям і з’єдналася з їхніми серцями, наче атоми в молекулі. І Ізабель, та Ізабель, яка освітлювала його дорогу назад у життя після всіх років, коли він вважав себе мертвим.

Невеликий дощ приніс у камеру свіжі лісові аромати: землí, вологої деревини, їдкий запах банксій, квіти яких нагадували великі волохаті жолуді. Він раптом зрозумів, що прощається з різними особами: покинутим восьмирічним хлопчиком, божевільним солдатом, що завис над пеклом, доглядачем, що наважився залишити своє серце без захисту. Усі ці життя були в