Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

нервового напруження, якого їм довелося зазнати. Усім здається, що тут уже нема чого робити, завдання виконано, і Паннвіц ось-ось запропонує Франкові забиратися звідси. Але один із німців усе ж таки дещо знаходить і приносить своєму начальникові. Якийсь предмет одягу, що валявся в кутку, я навіть не знаю, що це було: куртка, светр, сорочка чи, може, шкарпетка. У Паннвіца миттю прокидається інстинкт поліціянта. Не знаю чому, але комісар вирішує, що цей одяг не належить нікому з трьох чоловіків, убитих на хорах, і наказує шукати далі.

Уже по сьомій вони знаходять вхід до крипти.

Ґабчик, Вальчик та двоє їхніх товаришів потрапляють у пастку, наче щури. Їхня схованка перетворюється на в’язницю, і є всі підстави гадати, що вона стане їм могилою. Однак спершу послугує бункером. Ляда підіймається. Коли в отворі з’являються ноги в есесівському однострої, хтось із десантників випускає коротку чергу, немовби демонструючи, що самовладання їх не зрадило. Лунає крик. Ноги зникають. Справи в хлопців кепські, становище безнадійне, але, принаймні на короткий час, у певному розумінні вигідніше, ніж на хорах. Кубіш та його побратими користувалися з переваги, яку надавала їм позиція над нападниками. Тут усе навпаки: есесівці наступають згори, однак вузький отвір змушує їх спускатися по одному, і це дає оборонцям достатньо часу, щоб, прицілившись, убивати ворогів по черзі. Коли хочете, принцип той самий, що й під час битви при Фермопілах, хіба що завдання, яке там вирішував цар Леонід, тут уже вирішено Кубішем. Захищені товстими кам’яними мурами Ґабчик, Вальчик, Грубий і Шварц мають трохи часу, щоб поміркувати. Як звідси вибратися? Згори лунає: «Здавайтеся, вам не заподіють нічого поганого». До крипти можна потрапити лише через люк. Є ще горизонтальне віконце-бійниця, приблизно три метри над долівкою. Десантники мають драбину, щоб до нього дістатися, однак щілина надто вузька, доросла людина там не пролізе. Та й віконце виходить просто на вулицю Ресслову, де повно есесівців. Он є ще кілька сходинок, які ведуть до замурованих бозна-коли дверей, але навіть якщо вдасться ті двері проламати, потрапити хлопці зможуть тільки до церкви, у якій кишить німцями. «Мені веліли переказати вам, щоб ви здавалися. Тож я й говорю. Кажуть, що вам не загрожує нічого лихого, що з вами поводитимуться як із військовополоненими». Десантники впізнають голос священика, отця Петржека, який впустив їх до церкви й заховав тут. Один із хлопців відповідає: «Ми чехи! Ми ніколи не здамося! Чуєте? Ніколи!» Навряд чи це Ґабчик, він би сказав «чехи і словаки»; я гадаю, що це Вальчик. Іще один голос повторює: «Ніколи!» — і автоматна черга лунає, наче підтвердження. А це вже більше схоже на Ґабчика (хоча насправді я нічого не знаю напевне).

Ситуація патова. Ніхто не може ні потрапити до крипти, ні вибратися з неї. Знадвору раз по раз лунає, підсилене гучномовцем: «Здавайтеся й виходьте з руками догори. Якщо не здастеся, ми підірвемо церкву і вас буде поховано під уламками». На кожне таке оголошення оборонці відповідають пострілами. Опір, хоча й часто безслівний, може висловлюватися неабияк красномовно. На вулиці вишикуваних есесівців запитують, хто згоден добровільно спуститися до крипти. Усі мовчать. Старший повторює запитання погрозливим тоном. Кілька солдатів, блідих як смерть, виступають наперед. Решту «добровольців» призначають. Потім вибирають того, хто полізе в отвір першим. Відбувається знову те саме: автоматна черга по ногах, жахливий зойк і ще одним калікою серед надлюдей стає більше. Якщо в десантників достатньо боєприпасів, так може тривати ще дуже довго.

Насправді мені не хочеться закінчувати цю історію. Я волів би навіки затримати цю мить, коли четверо чоловіків, ув’язнені в крипті, вирішують не здаватися й прорити тунель. Вони визначають — бог його знає як, — що стіна з віконцем-бійницею в тому місці, що під рівнем землі, має крихку цеглу, яку можна легко розібрати. Може, тут вихід, може, тут удасться пробитися? За стіною — м’який ґрунт, десантники подвоюють свої зусилля. Скільки треба прорити до каналізаційного колектора, стоку, ходу, що приведе їх до річки? Двадцять метрів? Десять? Менше? На вулиці сімсот есесівців стоять, тримаючи палець на спусковому гачку, чи то паралізовані страхом перед цими чотирма, чи то занадто збуджені перспективою вигнати з лігвища ворога, що обкопався там, ворога рішучого й незворушного, який уміє битися. Німці навіть не знають, скільки людей там усередині, може, і цілий батальйон, адже крипта п’ятнадцять метрів завдовжки. Зовні — метушня й біганина, посеред якої Паннвіц дає накази. Усередині риють землю із відчайдушним запалом. Може, це лише боротьба заради боротьби, і більш нічого. Може, ніхто з них не вірить у цей божевільний, голлівудський план утечі. Але я вірю. Четверо чоловіків риють землю. Мабуть, вони саме міняються, коли чують ревіння пожежної сирени, що лунає з вулиці. А може, не було ніякої сирени? Треба перечитати свідчення пожежника, який був там присутній того жахливого дня. Ґабчик несамовито риє землю, він засапався й обливається потом, він, який стільки днів мерзнув тут. Я впевнений, що саме йому спало на думку рити тунель, він за своєю природою такий оптиміст. І він риє, він не терпить бездіяльності, покірного очікування смерті. Тільки не сидіти склавши руки, треба бодай спробувати врятуватися! Кубіш помер недаремно. Ніхто не скаже, що його смерть марна! Коли вони почали рити? Ще під час штурму хорів, користаючись із того, що за гуркотом вибухів не чути ударів кайла? Цього я також не знаю. Як можна знати так багато всього й водночас так мало про людей, про історію, про історичні події, із якими живеш роками? Але глибоко в душі я знаю, що їм усе вдасться, я це відчуваю, десантники врятуються із цієї пастки, вислизнуть від Паннвіца, Франк скаженітиме від люті, а потім про них зніматимуть фільми.

Де ж ці бісові свідчення пожежника?

Сьогодні 27 травня 2008 року. Коли близько восьмої години ранку приїжджають пожежники, вони бачать скрізь есесівців і труп чоловіка на тротуарі, адже ніхто навіть не подумав про те, щоб прибрати тіло Опалки. Пожежниками пояснюють, що від них вимагається. Це Паннвіцові сяйнула така блискуча ідея: вигнати десантників із їхнього сховку водою, як щурів із нори, а якщо не вдасться — потопити. Нікому з пожежників не до вподоби таке завдання, чути, як хтось із них бурчить собі під ніс: «На нас не розраховуйте!» Але їхній начальник горлає: «Хто це сказав?» Та хто ж іде в пожежники для такої роботи? Тому начальник сам призначає «добровольця» й наказує йому вибити ґратки у віконці до крипти.