Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

під перехресним вогнем по всій церкві й луплять із пістолетів хто куди. Битва в храмі розпочалася. Гості вочевидь не були готові до такого прийому. Може, вони гадали, що все пройде легко, адже зазвичай самого лише запаху шкіри їхніх плащів вистачало, щоб усі кам’яніли від жаху. Отже, ефект несподіванки повністю на боці тих, хто захищається. Сяк-так ґестапівцям удається зібрати своїх поранених і винести їх із церкви. Стрілянина з обох боків призупиняється. Паннвіц вирушає по роту есесівців, яку він веде на приступ, та їх очікує такий самий прийом. Стрільці, які ховаються вгорі, на хорах, добре знають свою справу. Ізнизу їх не видно, у них чудова позиція, із якої прострілюється кожен куток церкви, вони ціляться ретельно, не поспішаючи, стріляють ощадливо й раз по раз влучають. Кожна черга супроводжується вереском когось із нападників. Вузькі й незручні гвинтові сходи роблять хори такими самими неприступними, як найміцніша барикада. Штурм захлинається вдруге. Паннвіц розуміє, що наївно сподіватися взяти десантників живими. Наче щоб посилити навколишній хаос, хтось наказує відкрити вогонь із кулеметів на даху будинку навпроти. МГ-42 гатять у вітражні вікна собору, розбиваючи їх на скалки.

На хорах дощем із уламків кольорового скла осипає чоловіків. Їх там лише троє (Кубіш із «Антропоїда», Опалка з «Аут дистенс» і Бублік із «Біоскопа»), і вони чудово знають, що треба робити: не дозволити німцям доступитися до сходів (цим опікується Опалка), берегти патрони, вести перехресний вогонь і вбивати всіх, кого тільки зможуть. Надворі німців охоплює гарячкове збудження. Коли змовкають кулемети, нападники ринуть до церкви на новий штурм. Чути, як Паннвіц кричить: «Attacke! Attacke!» Одначе кількох коротких, але добре вивірених черг вистачає, щоб зупинити наступ. Щойно забігши до церкви, німці відкочуються назад, скімлячи, як побиті цуцики. Між двома хвилями цього штурму німецькі кулемети поливають храм довгими чергами, що кришать цеглу й шматують на друзки решту всього. Коли «говорять» важкі кулемети, Кубіш та його двоє побратимів не можуть відповідати, вони змушені чекати, доки шквал мине, ховаючись за масивними колонами. На щастя для десантників, нападники також не можуть підставлятися під своє ж вогневе прикриття, тому й виходить, що МГ-42, які стріляють із дахів, блокують дії як оборони, так і нападу. Становище, у якому опинилися троє друзів, хитке й ненадійне, однак хвилини переходять у години, а десантники досі тримаються.

Коли Карл Герман Франк вирушає на місце подій, він, мабуть, наївно гадає, що до його приїзду вже все закінчиться, але натомість, вражений, бачить несосвітенний хаос, який панує довкола, і Паннвіца, що вмивається потом у своєму цивільному вбранні й надто туго зашморгнутій краватці. «Attacke! Attacke!» Хвилі наступу розбиваються одна за одною. На обличчях поранених полегшення, коли їх витягають із цього пекла, щоб доправити до шпиталю. На відміну від них Франк незадоволено кривиться. Небо блакитне, погода прекрасна, але гуркіт стрілянини вже напевне розбудив усе місто. Хтозна, що тепер ляпатимуть на вулицях? Нічим добрим це не пахне. Як передбачає багатовікова традиція поведінки в кризовій ситуації, начальник напускається на свого підлеглого й вимагає негайно знешкодити терористів. Минає година — кулі й далі свистять зусібіч. Паннвіц із подвоєним запалом підганяє своїх людей: «Attacke! Attacke!» Однак есесівці вже зрозуміли, що до сходів їм не дістатися, і змінюють тактику. Це лігвище треба зачистити знизу. Вогневе прикриття, штурм, стрілянина і гранати — німці закидають десантників гранатами, сподіваючись, що зрештою хтось найспритніший влучить у ціль. Після тригодинного протистояння хори здригаються від серії вибухів і нарешті все стихає. Тривалий час ніхто не наважується поворухнутися. Урешті-решт вирішено послати когось на розвідку. Солдат, якому доручено піти вгору сходами, покірно виконує наказ, хоч і побоюється автоматної черги, яка покладе його на місці. Але цього не трапляється. Солдат рушає на хори і, коли дим розсіюється, бачить там три неживих тіла. Точніше один труп і двох непритомних тяжкопоранених. Опалка мертвий, але Бублік і Кубіш іще дихають. Щойно почувши доповідь солдата, Паннвіц негайно викликає швидку. Такої удачі він не очікував, цих людей треба врятувати, щоб потім допитати. В одного з поранених перебиті ноги, стан іншого не кращий. Завиває сирена, вулицями Праги несеться швидка. Але коли машина під’їжджає до лікарні, Бублік уже мертвий. Через двадцять хвилин від ран помирає і Кубіш.

Кубіш загинув. Мені так прикро, що я змушений це писати. Мені так хотілося б краще його пізнати. Мені хотілося б урятувати його. Кажуть, начебто десь аж у кінці хорів були забиті двері, що вели до сусіднього будинку. Десантники могли скористатися ними й урятуватися! Чому ж вони не скористалися? Єдина по-справжньому невблаганна річ — це Історія. Її можна читати й перечитувати як завгодно, але її не можна переписати. Хай би що я робив, хай би що казав, мені не воскресити відважного Яна Кубіша, героїчного Яна Кубіша, людину, яка вбила Гайдріха. Я не дістаю ані найменшого задоволення, розповідаючи про цей епізод, написання якого коштувало мені не одного тижня напруженої праці. І все заради чого? Три сторінки метушні довкола церкви, і три мерці. Кубіш, Опалка, Бублік померли як герої, але ж померли. У мене навіть немає часу їх оплакати, адже Історія — невблаганність у русі. Вона ніколи не зупиняється.

Німці порпаються серед уламків цегли, але нічого не знаходять. Труп третього десантника виносять із церкви, кладуть на тротуар і приводять Чурду, щоб той упізнав убитого. Зрадник опускає голову й шепоче: «Опалка». Паннвіц радіє: він гадає, що йому пощастило, що ті двоє, яких повезла швидка, — це гадані виконавці замаху, імена яких Чурда виказав на допиті — Йозеф Ґабчик та Ян Кубіш. Комісар не знає, що Ґабчик у нього під ногами.

Коли стрілянина припинилася, Ґабчик одразу зрозумів, що його товариш загинув, адже хлопці нізащо б не далися в лапи ґестапо живими. Тепер, разом із Вальчиком і ще двома побратимами, Яном Грубим із «Біоскопа» та Ярославом Шварцем із «Тіна» (цей останній нещодавно прибув із Лондона, щоб скоїти ще один замах, цього разу на міністра-колаборанта Емануеля Моравця), Ґабчик чекає, що німці або ввірвуться до крипти, або підуть, так і не виявивши їхньої схованки.

Нагорі, над ними, досі метушаться есесівці, але так нічого й не знаходять. Церква має вигляд наче після землетрусу, а люк, який веде до крипти, накритий килимом, який нікому ще не спало на думку підняти. Звісно, коли сам не знаєш, що шукати, ефективність будь-яких пошуків сильно падає. Не кажучи про те, що поліціянти й солдати неабияк виснажені після