Читати книгу - "Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Минуло шість місяців
Я так сильно хвилююсь, що руки тремтять. Перекручую на пальці обручку і розглядаю своє відображення у дзеркалі. Повірити не можу, що цей день нарешті настав.
Я і Мирон. Ми одружуємось!
Подих перехоплює від однієї тільки згадки, скільки нам довелося пережити. Але ми разом і значно сильніші, ніж були на початку.
Тому що знаємо, що можемо втратити. Цінуємо це і ніколи нікому не віддамо.
– Ти готова, люба? – в кімнату заходить Олена Станіславівна і широко усміхається мені. – Така гарна!
– Дякую, – кажу і розправляю поправляю білосніжну сукню. Вона шовковими хвилями падає додолу, і в ній я відчуваю себе справжньою принцесою.
Колись я тільки й могла, що мріяти про весілля з Мироном, а сьогодні моя мрія стане реальністю.
Ми чекали цілих шість місяців, тому що хотіли розібратися з усіма проблемами. Мирон всі сили кинув на порятунок бізнесу мого батька, і в нього вийшло повернути все на свої місця. Тепер для мого тата Мирон найкращий у світі зять. Відповідно, і для мами теж.
– Готова йти? – питає Олена Станіславівна. – Гості чекають.
– Звісно, готова, – киваю, хоч і боюсь трохи.
Вона йде першою, а я за нею. Чекаю, поки Олена Станіславівна спуститься сходами вниз, вмикається музика, і я роблю перший крок.
Мені так страшно, що боюсь навернутися. Хапаюсь пальцями за поручні, прикрашені живими квітами, і з кожним кроком вдихаю все глибше.
Я бачу внизу Артура. Він тримає в руках букет квітів і широко мені усміхається. Оксану, котра витирає сльозинки серветкою. Захара з келихом шампанського в руках. Своїх батьків, які стоять пліч-о-пліч і усміхаються мені.
Тато радіє за доньку, і це головне. Я не хочу згадувати минуле, наші сварки. Головне те, що тут і зараз. А тут моя родина. Всі найближчі мені люди.
Коли помічаю Мирона, серце робить переворот в грудях. Він тримає на руках нашого сина, одягненого в костюм, і виглядають ці двоє шалено мило.
Ступаю на підлогу і відпускаю поручні. Повільно наближаюсь до Мирона і цілую спочатку Богданчика, а тоді і його.
Олена Станіславівна забирає внука, а Мирон бере мою руку у свою. Ми наближаємось до арки, де на нас вже чекає представник закону. Я не вірю, що все це відбувається в реальності, і якщо це сон, то дуже хочу, щоб він ніколи не закінчувався.
Я майже не пам’ятаю усього, що говорив нам той чоловік, широко усміхаючись. Щось про кохання, повагу, довіру…
Це все я і сама знаю, як то кажуть, з перших уст. Ми з Мироном через таке пройшли, що й ворогу не побажаєш. Я дуже хочу, щоб ніхто ніколи не був на моєму місці. Це занадто жорстоко.
Добре, що моя винагорода мене знайшла. Чоловік, про якого я мріяла, таки стане моїм. Вже став. Я народила йому сина і готова народити ще не одну дитину. Все це у нас буде, але спочатку я хочу насолодитися цими спільними моментами. Побачити, як росте наш Богданчик. Як робить перші кроки й каже перше слово "мама".
Ці моменти дорогоцінні. Я дякую всім вищим силам за те, що дали мені таку велику родину. Справжню люблячу бабусю, котра віддає всю себе онуку. Справжнього друга, котрий готовий прилетіти з іншого кінця світу, якщо я попрошу його про це. Справжнього чоловіка, котрий кохає мене до нестями й котрого кохаю я.
Коли Мирон одягає мені на палець каблучку, його руки тремтять, точно так само як і мої. Ми розуміємо, що це не просто каблучки – це наші обітниці кохати та оберігати. Це велика відповідальність, яка лягає на наші плечі й з якою ми обов’язково впораємось.
– Оголошую вас чоловіком та дружиною! – кричить чоловік, а в мене мало серце не вистрибує від щастя. Мирон цілує так, що земля тікає з-під ніг і весь світ звужується до цієї кімнати, де всі мої найрідніші люди.
– Вітаю вас! – першим до нас підходить Артур. Він тисне руку Мирону, а мене обіймає. – Мій подарунок у цьому конверті. Потім відкриєте.
– Там документи на маєток? – жартує Мирон.
– Практично, – підморгує йому Артур.
Наступні на черзі мої батьки. Мама обіймає Мирона, а тоді й мене, а от тато більш розкутий. Він сам тисне руку Мирону, а тоді цілує мене.
– У тебе хороший чоловік, – шепоче мені на вухо, а я усміхаюсь.
Захар стримано вітає і відходить. Оксана знову плаче, але при цьому не забуває заглядати за Артуром.
І наостанок Ольга Станіславівна. Вона підходить до нас з Богданчиком на руках і, витираючи сльози серветкою, обіймає Мирона.
– Дуже шкода, що тато не дожив до цього моменту, – схлипує.
– Думаю, він все бачить, – відповідає Мирон. – І радіє за нас.
– Вітаю, Ясю, – Олена Станіславівна обіймає мене і цілує в щоку. – Тепер ти моя донечка.
– Дякую, мамо, – кажу впевнено та усміхаюсь, коли Олена Станіславівна знову плаче.
Після привітань ми всі сідаємо за стіл. Тато бере на руки внука і таким щасливим здається. Дивлюсь на нього – і сама радію.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс», після закриття браузера.