Читати книгу - "Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська"

Я входжу в клініку і завмираю. Навколо пари, майбутні батьки, усміхаються, тримаються за руки, діляться хвилюванням і радістю. Вони разом переживають кожен момент, кожен погляд на екран монітора. Мимоволі порівнюю себе з ними, відчуваючи хвилю самотності, що насувається.

Сьогодні у мене перше планове УЗД і я шалено нервую.

Я повернулася до рідного міста. Так прагнула втекти звідси, а в підсумку замість перспективної роботи отримала розбите серце і дитину. Поїхала зі столиці не одразу. Якийсь час ще чекала на Артура.

Потім трохи охолола і пішла знову до будівлі його компанії. Все ж таки в нас буде дитина. Відповідальність лежить на двох і він теж має про це знати.

Я якраз збиралася з духом, щоб увійти всередину, як мене гукнув знайомий голос.

-- Таню, невже ти? Ось це зустріч!

Я повертаюся і помічаю Інну. Вона посміхається, рада мене бачити.

Я натягую на обличчя посмішку.

-- Привіт, а ти що тут робиш?

Її я точно не очікувала побачити в столиці.

-- У мене відрядження. У головний офіс на тиждень відправили. А ти?.. Невже Золотарьов протягнув тебе сюди? -- кивком вказує на будівлю.

При згадці Артура в серці боляче закололо.

-- Ні, просто повз проходила і зупинилася. Можна сказати, піддалася ностальгії, - натягнуто посміхаюся, намагаючись приховати свої почуття.

- Дуже шкода. А міг би перед від'їздом із країни зробити добру справу і написати тобі рекомендації. Все ж таки він залишився задоволений твоєю роботою на заводі.

- Перед від'їздом? - запитую приголомшено. Артур поїхав? Куди? Коли? Як же так?

- Так, -- діловито киває Інна. - У мене подруга в бухгалтерії тут працює. Каже, що крісло генерального пройшло повз нього, його батько був дуже злий, тож Артур зголосився курирувати закордонний проект.

- І наскільки він полетів?

Очі Інни звужуються, погляд стає підозрілим. Моя цікавість і реакція на новину видають мене. Але вона нічого не питає в мене.

- Та хто його знає. Може на півроку, а може на кілька років.

- Ясно...

Ми ще кілька хвилин розмовляємо, а потім прощаємося і розходимося.

Я зрозуміла, що не потрібна йому. Ні я, ні мо дитина.

Намагалася триматися молодцем, але одного разу все ж зірвалася і вирішила надіслати йому повідомлення в соцмережі. Виявилося, що він відправив мене в чорний список.

Це стало останньою краплею.

І я зібралася і поїхала додому.

Перші кілька днів ми ревіли разом із мамою, якій я все розповіла.

Але потім довелося взяти себе в руки. Заради малюка.

Мама сказала, що якщо виростили мене, то впораємося і з цим малюком. Я трохи здіймалася духом, наскільки це можливо. Чесно кажучи, боялася осуду з боку батьків, але цього не сталося.

І ось я сиджу в коридорі, чекаючи своєї черги, і мені здається, що навіть стіни жаліють мене. Коли називають моє прізвище, встаю і повільно йду до кабінету лікаря. Мої ноги тремтять не від страху перед процедурою, а від усвідомлення свого становища.

- Добрий день, Тетяно. Проходьте, влаштовуйтеся, - лікар усміхається, вказуючи на кушетку.

Я акуратно лягаю, піднімаю догори кофтинку.

- Хвилюєтеся? - лікар помічає мій стан, налаштовуючи апарат.

- Трохи, - зізнаюся я, намагаючись усміхнутися. - Це моє перше УЗД.

- Усе буде добре, - лікарка впевнено посміхається, наносячи холодний гель на мій живіт. - Зараз ми все подивимося.

Екран оживає, і на ньому починають проявлятися контури. Моє серце завмирає в очікуванні.

- О, подивіться сюди, - лікарка вказує на екран. - Бачите ці дві маленькі булочки? Це ваші малюки.

Моє дихання застигає, очі розширюються від несподіванки.

- Малюки? - мій голос тремтить.

- Так, у вас двійня. Вітаю! - лікар дивиться на мене з усмішкою. - Як ви почуваєтеся?

Я мовчки дивлюся на екран, де два маленьких серця б'ються в унісон. Емоції накочуються хвилями - радість, страх, приголомшення.

- Я... Я не знаю, я в шоці, - зізнаюся, намагаючись вловити кожен рух на екрані.

Двійня! З глузду з'їхати! Як я з цим впораюся?

- Це великий сюрприз, звісно, - лікар продовжує, підтримуючи спокійний тон. - Але ви здорова молода жінка, тож нема про що хвилюватися.

- Дякую, - кажу я, нарешті знаходячи в собі сили посміхнутися. - Це... це справді несподівано.

- Тепер важливо стежити за здоров'ям, - лікарка завершує огляд, витираючи гель з мого живота. - Ви вже стоїте в нас на обліку, тож ми стежитимемо за вашим станом і допомагатимемо на кожному етапі.

Виходячи з клініки, я тримаю в руках знімок УЗД - два маленькі дива, закарбовані на папері. Сонце вже починає схилятися до заходу, і його останні промені тепло обіймають мене, ніби намагаються розрадити і вдихнути в мене сили. Я ховаю знімок у папку і притискаю її до себе, ніби це найцінніше, що є в моєму житті.