Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Бродячий звіринець? — промурмотів я. — Це так ви їх узиваєте?

— А ось, — мовив Фріц Вонґ, — і їхній зоосад!

І ми ривком проскочили у студійні ворота, за якими тяглися алеї, заповнені всякими прийшлими, статистами й співробітниками. Фріц Вонґ угатив своє авто в зону з написом ПАРКУВАННЯ ЗАБОРОНЕНО.

Я висів з машини й запитав:

— А яка різниця між бродячим звіринцем і зоосадом?

— Отут, на цій території, це — зоосад, де нас утримують за грошовими ґратами. А ті, що там, зовні, це телепні бродячого звіринцю, що нидіють у полоні дурних мрій.

— Колись і я був одним із них, мріючи, як би його перелізти через студійний мур.

— І що — укоїв цю дурню. Тепер ти вже нізащо звідси не втечеш.

— А таки втечу. Я щойно дописав нову збірку новел, а ще створив п’єсу. Моє ім’я запам’ятають.

Фріц блиснув на мене своїм моноклем.

— Не казав би ти цього мені, а то ще перестану тебе зневажати.

— Наскільки я знаю Фріца Вонґа, ця зневага до мене повернеться до вас за якихось тридцять секунд.

Фріц поспостерігав, як я дістаю велика з його машини.

— Гадаю, ти — майже німець!

Я засідлав свого коня.

— Ви мене образили.

— Ти з усіма отак розмовляєш?

— Ні, тільки з Фредеріком Великим, чиї манери я оплакую, а фільми — люблю.

Фріц Вонґ викрутив з ока свого монокля й кинув до нагрудної кишеньки сорочки. От ніби вкинув монету, щоб запустити якийсь внутрішній автомат.

— Якийсь час я стежив за тобою, — признався він. — Коли на мене находило шаленство, я зачитувався твоїми оповідками. Тобі не бракує таланту, але я б його відгранив, навів би лоск. Я оце саме працюю, Боже поможи мені, над безнадійним фільмом про Ісуса Христа, Ірода Антипаса та всіх отих схибнутих святих. Спочатку на фільм кинули дев’ять мільйонів доларів, але дали його режисерові-алкоголіку, що й коляски з дитям не довіз би додому. То й вибрали мене, щоб поховав того трупа. А ти з яких християн будеш?

— Та відпав уже.

— Чудово! Не здивуйся, якщо я посприяю, аби тебе викинули з того твого німого динозаврячого епосу. От якби ти допоміг мені забальзамувати цей фільм християнських жахів, то це стало б для тебе неабияким кроком уперед і вгору. Лазарева засада! Якщо візьмешся за щось безнадійно-провальне й викишкаєш невдачу з кіношних небес — честь тобі й хвала. Дозволь мені поспостерігати й почитати тебе ще кілька днів. Рівно на першу прийди сьогодні до комісаріату. Їж, що я їм, говори, коли до тебе заговорять, тямиш? Ти, талановитий маленький виплодку!

— Так, Unterseebootkapitan,[44] пане великий виплодку!

Коли я натис на педаль, він підштовхнув мене. Не кривдно підштовхнув, а легесенько — поштовх старого любомудра, аби допомогти рушити.

Я не озирнувся.

Боявся, що побачу: він озирнувся на мене.

6

— Святий Боже! — мовив я. — Він змусив мене забути оте жахіття!

Вчорашня ніч. Холодний дощ. Високий мур. Мертве тіло…

Я припаркував велика біля павільйону № 13.

Студійний полісмен, проходячи повз мене, сказав:

— А ви маєте дозвіл там паркуватись? То ніша Сема Шенбродера. Запитайте, де ваша парківка, при вході.

— Дозвіл! — вигукнув я. — Святий стрибучий Ісусе! Для велосипеда?

І, вдаривши велосипедом у великі двостулкові двері, пожбурив його в пітьму.

— Рою?! — гукнув я.

Мені відповіла тиша.

У тій кромішній темряві я роззирнувся на мотлох іграшкового двору Роя Гольдстрома.

Точнісінько такий самий, дрібніший тільки, у моєму гаражику.

Усюди в павільйоні № 13 валялися іграшки трьох Роєвих рочків, книжки його п’ятого року, чарівні конструктори того часу, коли йому було вісім, електрично-експериментальні хімічні набори дев’ятого-десятого років, комічні колекції смужок недільних карикатур з одинадцятого року й зменшені копії Кінґ-Конґа, коли 1933-го року Роєві виповнилося тринадцять і він спромагався дивитися на ту велику мавпу по п’ятдесят разів за два тижні.

Лапи мені засвербіли. Тут були такі запаси десятицентових магнето, гіроскопів, бляшаних потягів і чарівницьких наборів, що інші діти, побачивши ці скарби, скреготали б зубами й мріяли пограбувати крамницю. Лежало там і моє обличчя — «посмертна» маска, яку Рой зняв із мене, намастивши спершу лице вазеліном і наклавши на нього гіпсовий пластир. І скрізь надовкола стояли гіпсові копії великого соколиного профілю самого Роя, плюс іще черепи й повністю одягнені скелети, запхнуті в кутки чи посаджені в плетені крісла… Усе, аби Рой почувався як удома на такій великій сцені, що сюди, крізь космодромні двері, можна було б увіпхнути «Титанік», і лишилося б іще досить місця для всієї старої «залізнобокої» кінноти Кромвеля.

Цілу одну стіну Рой позаліплював оголошеннями завбільшки з афіші й плакатами із «Загубленого світу», «Кінґ-Конґа» й «Кінґ-Конґового сина», а ще — із «Дракули» й «Франкенштейна». У помаранчевих кошиках посеред цього десятицентово-гаражного розпродажу а-ля Вулворт стирчали скульптури Карлоффа й Луґосі. На його письмовому столі стояли три оригінальні динозаври-кульколови — подарунки від творців «Загубленого світу»; гумова плоть цих допотопних звірюк уже давно позлазила з металевих костомах.

Тож павільйон № 13 був просто крамницею іграшок, чарівною шкатулою, магічною скринею, фабрикою витівок та ангаром бульбашкових мрій, посеред якого що день Божий вистоював Рой, махаючи своїми довгими пальцями піаніста на міфічних тварюк, аби їх розворушити, вишептати з їхніх мільярдорічних марень-кимарень.

Тож саме в цей пункт збирача брухту, в цю купу жадоби до механічного сміття, дитячого жадання мати чимбільше цяцьок і шаленої закоханості у величезних ненаситних монстрів, одрубаних голів та розпанаханих тіл — подушечок для негритянського королика Тьху, — саме сюди я вибрав свій шлях і саме сюди й утелющився.

Уся підлога тут була всіяна низько нап’ятими наметами, під якими крилися такі творіння, яких Рой лише згодом-перегодом показав би світові. До жодного з них я не посмів зазирнути.

А посеред усього того розгардіяшу білів своїми кістками скелет, простягаючи мені записку. Ось що вона звіщала:

КАРЛЕ ДЕНГАМЕ!

(Так звали продюсера «Кінґ-Конґа»).

МІСТА ДОПІРУ СТВОРЕНОГО СВІТУ ЛЕЖАТЬ ОТУТ ПІД БРЕЗЕНТОМ, ЧЕКАЮЧИ НА СВОГО ВІДКРИВАЧА. НЕ ЧІПАЙ ЇХ. РОЗШУКАЙ МЕНЕ!

ТОМАС ВУЛФ ПОМИЛЯВСЯ. ТАКИ Є «ВОРОТТЯ ДОДОМУ». ЗВЕРНИ ЛІВОРУЧ БІЛЯ ТЕСЛЯРСЬКИХ ПОВІТОК, ДРУГІ ВХІДНІ ДВЕРІ ПРАВОРУЧ. ТВОЇ ДІДУСІ ТА БАБУСІ ЧЕКАЮТЬ ТАМ НА ТЕБЕ! ПРИЙДИ, ПОГЛЯНЬ! РОЙ.

Я роззирнувся на всі ті брезенти. Відкриття! Так!

Я мчав і думав: «Що він хоче сказати? Мої дідусі-бабусі? Чекають?» Потім пригальмував. Почав глибоко вдихати свіже повітря, що пахтіло дубами, берестками й кленами.

Але ж Рой таки мав слушність!

Таки можна повернутись додому!

Знак на воротях будинку