Читати книгу - "Блогерка для бандита, Джулія Рейвен"

Розділ 22.3.

Діма

Постріл пролунав ще раз, але болю не було. Не було й обіцяного світла в кінці тунелю. Усе як завжди. Дивно. Тільки дикі волання Цеглини і крики його людей різко мене отверезили, змушуючи розплющити очі. Злата стояла в тісному оточенні головорізів і тримала на мушці пораненого Цеглину, зі стегна якого яскравим фонтаном бризкала кров. Крізь його добірні матюки я розчув обіцянки, що нам не втекти, та й узагалі не жити.

— Тільки спробуйте мене зачепити! — зашипіла Злата розлюченою кішкою, смикаючи Цеглину на себе. Вона притиснула пістолет до його скроні і голосно закричала: — Я прострелю йому голову!

Трясця твоїй матері. Що відбувається? Хто ця дівчина? Ніколи не повірю, що моя тиха й безневинна Злата могла таке зробити. Взяти в заручники небезпечного бандита, який у рази переважає її у фізичній силі? Або це її злісний двійник із навичками найманого вбивці? Де вона такого навчилася?

— Дімо, тобі особливе запрошення потрібно? Вставай, давай! — гнівно гукнула вона мене, і я нарешті, немов виринув із глибокого сну, піднявся на ноги. Голова ще паморочилася, зір не з першого разу сфокусувався. Я швидко проморгався, щоб упевнитися, що це точно не галюцинація. Але Злата нікуди не зникла, а так само, важко дихаючи, стояла на місці. Видно було, як її трясе. В очах читався неприкритий переляк, волосся сплуталося, рана на губі кровоточила. Але вона трималася так упевнено, немов щодня переживає щось подібне. Немов це найбуденніша ситуація в її житті. Хто б міг подумати, що вона зважиться на таке? Нереальна.

— Ми йдемо, — суворо прокричала Злата і струснула Цеглиною. — І тільки спробуйте нам перешкодити. Ваш начальник, — вона презирливо зморщилася від цього слова, — зловить кулю раніше, ніж ви про таке подумаєте.

Мені точно потрібно випити після побаченого. Або я про Злату багато чого не знав, або це мені все сниться.

— Дим, — ледь чутно прохрипів Цеглина. Він тиснув долонею на стегно, намагаючись зупинити кровотечу. — Поясни своїй повії, що вам не жити, нехай не погіршує становище. Ви не підете, скажи їй...

— Я тебе прекрасно чую, — злісно перервала його Злата. На її блідому обличчі смарагдові очі здавалися особливо яскравими. Вона облизала пересохлі губи і розгублено озирнулася на завмерлих бандитів. — І якщо ти не затулиш свого рота, то кулю зловиш раніше, ніж я планувала, — додала тоном запеклого бандита і з усієї сили вдарила його прикладом по потилиці. — І я не жартую.

— Що? Ти мені погрожуєш, сука? — Цегла зашипів від болю і невіряче хмикнув. Трохи закинувши голову, він розсміявся здавленим, гавкаючим сміхом, який точно не обіцяв нічого доброго. А потім різко замовк і презирливо сплюнув. — Мене таким не налякати, повія...

Ну все, досить. Долаючи слабкість у тілі, я блискавично підійшов упритул до Злати і, ривком відібравши в неї пістолет, зайняв її місце. Тепер Цеглина точно нікуди не дінеться. На подив, Злата просто мовчки, без зайвих сперечань стала мені за спину. Розумничка моя. Я її точно недооцінював, з її-то витримкою.

— Ти ще пошкодуєш, сученя, — проспівав Цеглина. — Я тобі це так просто не залишу.

— Накажи своїм людям, — грубо проговорив я, — щоб опустили зброю, лягли на землю і дали нам піти. Ти будеш нашою гарантією...

— Дим, блд, я ж вас на шматки...

— Швидко, біс тебе забирай! — рявкнув, перебиваючи його. — Досить базікати!

— Ви чули його, — неохоче пробурмотів Цегла своїм людям. — Опустіть зброю.

Його головорізи в повній розгубленості, не знали, що робити. Вони переглянулися між собою, але виконувати наказ не поспішали.

— Та опустіть ви довбані пістолети! — не витримавши більше, закричав я. — Ми йдемо, — нарешті хлопці синхронно відставили зброю і прилягли на вологий газон. — І тільки хтось спробує піти за нами... Цеглі не жити. Нам втрачати нічого...

Неквапливим кроком ми позадкували назад, до будинку. Цегла стогнав і матюкав мене триповерховою лайкою, присягався, що він мені сраку на голову натягне після всього влаштованого там. Але мені було все одно. Єдине, що мене хвилювало - це безпека моєї родини. Потрібно забрати сина і Міру. Я їх раніше відправив відпочивати, як знав. Де, блд, Міша з Оленою зараз перебувають, я гадки не мав. По-любому пішли трахатися в одну з кімнат. Дебіли. Знайшли час.

— Знайди Єгорку і сестру, — наказав Златі, яка затихла, — я побуду тут, щоб ніхто не завадив нам утекти. Тільки обережно. І швидко.

Цегла тільки хрипло розреготався на почуте, наче нічого смішнішого й не чув. Але сильніше притиснуте дуло до скроні швидко заспокоїло його.

Через кілька хвилин із будинку вибігла Злата. Вона здавалася блідіше звичайного, на обличчі читався цілковитий шок.

— Злато, що сталося? - запитав, здогадуючись про найстрашніше.

Вона важко видихнула і, змахнувши недбало сльози, прошепотіла:

— Дімо, там нікого... нікого немає... Вони їх забрали...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно