Читати книгу - "Блогерка для бандита, Джулія Рейвен"

Розділ 22.2.

Діма

Холодний метал торкнувся мого чола, і я зі свистом видихнув. Легені боляче обпекло від розпеченого повітря. Сплюнув кров, заспокоюючи розлючене серце. Ну ось і все. Кінець. Зараз Злата натисне на курок, і світ в один момент згасне. Зникне.

Але вона не поспішала. Пильно дивилася на мене повними очима сліз і обпалювала поглядом. Поглядом, у якому змішалися рішучість, ненависть, відчай і безсилля. Я бачив, як побіліла шкіра на її кісточках пальців, бачив її розбиту губу, садна та подряпини на обличчі й руках. Я відчував як вона тремтить, і гадки не мав, що можна в такій ситуації сказати чи зробити. Усе було зайвим.

Ідіот, який же я боягузливий ідіот. Замість того щоб зізнатися у вбивстві її батьків, я тягнув до останнього, сподіваючись, що все саме якось владнається. Розсмокчеться. Ніби це можливо. Шматок дебіла! Як же хотілося повернути час назад, хоча б на кілька днів назад, коли Злата тонула в моїх обіймах і готова була вислухати і пробачити мені все.

Як же хотілося зізнатися у всьому Златі, порозумітися. Розповісти про те, як мене підставив Цеглина, приховавши справжні імена замовних жертв. Та я мало сам тоді не помер, усвідомивши, що накоїв! Але я проявив легкодухість. Так нерозумно. Інфантильно.

Хотілося повернути час назад і... І я сам не знав, що можна було б зробити.

Адже розумів, що все це безглуздо. Я б не зізнався. Бо боявся, що знову її втрачу. Як і три роки тому. А разом із нею і сина.

— А я тобі вірила, Дім, і кохала. Покидьок, який же ти покидьок..., — заговорила Злата таким тоном, ніби вона обирала непотрібну сковорідку на розпродажі, ніби ця тема викликала в неї неймовірну нудьгу. Її нижня губа тремтіла, на вилиці красувалися свіжі садна. — Ненавиджу тебе, — тільки сиплі нотки в голосі, які вона не могла приховати за вдаваною байдужістю, свідчили про протилежне. Златі не все одно, і від цього розуміння на душі ставало легше. — Вибач, так буде краще, — вона прошепотіла одними губами і сильніше вдавила в мене пістолет.

Я ледь стояв на колінах. Голова паморочилася від побоїв, кров окропом розливалася по венах. На плечі наче кам'яну брилу поклали, тягар власних думок тиснув, тягнув донизу.

Потрібно було раніше їх відвезти в Італію. Сховати, щоб ніхто й ніколи до них більше не дістався. Але зараз... Як би гірко не було визнавати, але це єдиний вихід. 

Так.

Так буде правильно. Цеглина збереже їй життя взамін на моє. Він уміє дотримуватися слова. Бо шансів піти удвох звідси живими не було. Нікого не пожаліють. Нас за кілька секунд просто перетворять на закривавлене решето.

— Це ти мені вибач, Злате, — хрипло промовив, допомагаючи їй зняти запобіжник. Її руки відчутно тремтіли, дихання звучало рвано. — Я б усе віддав, щоб виправити, але..., — в горлі запершило, і я судомно закашлявся. — Пробач... я люблю тебе більше за життя. Тебе і Єгорку...

— Чого ти тягнеш? Стріляй! — Цеглина смикнув Злату за плече. Його обличчя потемніло, очі блиснули холодом, вена на шиї здулася. — Стріляй, блд, а то передумаю! — нервово вигукнув він і ще раз грубо штовхнув її в спину.

Злата швидко витерла сльози, що виступили, і кивнула, наче оговталася і вже прийняла правильне рішення. Трохи помітно поморщившись, вона з ненавистю подивилася на мене. В її зелених очах із болотною цяточкою знову блиснули сльози, від яких вона спробувала відмахнутися, моргаючи, але вони знову надходили, роблячи її погляд прозорим, неприродним.

— Злат, ти все робиш правильно, — прошепотів я, розуміючи патовість ситуації. Розуміючи, як їй важко. — Тобі потрібно думати про себе і сина.

— Просто закрий рота, — стрепенувшись, Злата несамовито закричала. Дві сльозинки, зірвавшись із куточків очей, потекли по її обличчю, губи затремтіли сильніше. Зі злістю змахнувши солоні крапельки, вона люто зашипіла: — Просто закрийся! Замовкни! Не хочу тебе чути! Ненавиджу тебе..., — глухий схлип, і Злата розплакалася.

Від побаченого гіркий клубок піднявся до горла, змушуючи послухатися і більше нічого не говорити. Якби вона знала, як я себе ненавиджу і зневажаю за боягузтво. За безсилля, яке яскравим полум'ям спалахнуло всередині. Якби я зараз пройшовся босими ногами по розпеченому вугіллю — було б не так боляче.

Сука!

Єдине чого мені зараз хотілося: зібрати кожну її сльозинку в маленьку скляну колбу і повернути їй. Бо я ніколи не заслуговував на таку дівчину як Злата. А ще тому, що вона не повинна плакати і переживати через таке лайно, як я.

Я набрав повітря в легені й потупив погляд. Нема чого їй на мене дивитися.

— Не бійся, просто натисни на курок, — прошепотів я сухо, відчайдушно. Але мій власний голос мене підвів і прозвучав надто жалюгідно. — Просто натисни на курок, це не складно.

Я заплющив очі, щоб вона нарешті наважилася. Смирення окропом розпливалося по тілу. Повільно й болісно. Порожнеча, яка проникла в саме серце, залишала на ньому отруйні опіки...

Злата має рацію — я ще той покидьок, і я сам себе ненавиджу за скоєне. Я стиснув кулаки і, зціпивши щелепи, молився всім богам, щоб це все швидше закінчилося. Щоб Злата швидше забула про все, як про свій найгірший кошмар і спокійно зажила нормальним життям. Без криміналу і непотрібної небезпеки.

Смиренно стоячи на колінах, я чекав пострілу. Але момент тягнувся так повільно, немов хтось зменшив швидкість його відтворення. Щоб відволіктися від неминучої смерті, я в розумі рахував секунди, які болісно довго збільшувалися.

Господи, ну чому так довго?!

Крізь шум у вухах я помітив звук зведення курка, і від колишньої сміливості не залишилося ні місця. Ну ось і все.

— Дімо, вибач, — останнє, що я почув, перш ніж пролунав постріл.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно