Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— Димом смердить, — мовила Оксі, нюхнувши повітря.

У повітрі справді висів характерний запах горілого паперу. Щось у цьому запахові неясно тривожило Андрія. Він навіть пройшовся кімнатою, зазирнув у відчинений Суботин кабінет. Нічого ніде не горіло. Та й причина тривоги була в іншому. Цей запах має щось означати. Андрій поки що не второпав, що саме, але точно щось недобре.

— Що шукаєш? — запитала Ксеня.

— Шукаю, де горить, — відповів він.

— Віталік щось на подвір’ї робив.

— Де саме?

Ксенія мовчки показала рукою на двері, що вели до чорного входу, й Андрій вийшов. Повернувся за якусь секунду. Влетів вихором стрибучою боксерською ходою. Жовна виграють на обличчі, в руках урна. Чорний згорілий папір всередині частково зберіг форму.

— От паскудник! — рубонув у повітря й підскочив до вікна.

— Що він уже учудив?

— Лікарняний собі виписав, — процідив Андрій. — Ну, нехай тільки зайде, недомірок капловухий…

Ксеня хихотнула.

— Узагалі нічого смішного, — гаркнув Андрій, навіть не глянувши на неї. — Він спалив кримінальну справу. Всі матеріали, фото — все!

Усмішка вмить стерлася з Ксениного обличчя.

— Андрію, у що ми вляпалися?

Андрій гримнув урною об стіл і сів у куток.

Хряснули двері й увійшов зопрілий Субота.

— Колеса мені порізали, тварі! — він втер рукавом чоло й обвів їх втомленим, спустошеним поглядом.

Урну на столі не помітив.

— То ти вже не дуже спішиш? — єхидно запитала Ксеня.

Він кинув на неї лихий погляд, але промовчав. Пройшов до свого кабінету й упав навколішки перед шафою. Задзвеніли пляшки. В одній із них були якісь жалюгідні рештки, й дільничний рвучко зірвав кришечку. Горілки не вистачило навіть на те, щоб відчути гіркоту на язиці. Субота пожбурив пляшку долі і весь якийсь стеряний вийшов до Андрія й Оксі.

— Кстаті, в неї обидві руки на місці, — сказав він.

— А чия ж то була рука? — здивувався Андрій, на мить навіть забувши про спалену течку.

Поліцейський не відповів. Аж раптом ляснув себе по чолу і знову втік у кабінет. Загуркотіли шухляди столу, а за секунду Субота повернувся, тріумфально тримаючи в руках подарункову коробку з якимось лікером.

— Що, дирболизнемо? — весело запитав він і відкрив.

Пляшка була пуста.

— Думав, іще осталося… — сумно зітхнув поліцейський.

— Ти б поставив на стіл, — турботливо запропонував Андрій. — Далі від гріха.

Субота, либонь, занадто занурився в роздуми, бо не відчув підступу і мовчки поставив пляшку. Й лише тоді розгублено звів очі:

— Шо?

— Капшо! — прогарчав Андрій і, схопивши зі столу урну, рішучо, мов гарматне ядро, рвонув до Суботи. — Ти що начворив, гівнюк?

Зметикувавши, що насуваються неприємності, Субота скоцюрбився в очікуванні удару і виставив уперед руку. Та Андрій не збирався бити. Він спритно впіймав поліцейського за великий палець і, зігнувши в долоні, крутонув, як рубильник. Дільничний завив і, замружившись від болю, опустився на коліна.

— Якого хріна ти витворяєш? — спокійно і навіть безжурно запитав Андрій.

Він тицьнув урну Суботі під носа, як шкодливому кошеняті. Ліва рука дільничного раптом ковзнула за пояс. Андрій викрутив пальця так сильно, аж Субота закричав.

— Руку! Щоб я бачив!

— Це напад… На поліцейського… — проскімлив той, але руку слухняно підняв над головою.

— Матиму на увазі, — кивнув Андрій і відставив урну вбік. Його долоня пірнула Суботі під куртку й вицупила з-за паска пістолет. — Краще, щоб ти пояснив усе просто зараз.

— Це моя папка… — дільничний кривився з болю. — Лічна… Вона ззаду підписана… Була…

— І як же так вийшло, що твоя особиста папка так глибоко і всеохопно ознайомила мене зі справою? — поцікавився Андрій і присів поруч із Суботою навпочіпки, не послаблюючи хватки.

— Це не я… — хрипів Субота, хапаючись рукою за плече. — Не я їх усіх убив, я клянуся… Ми не знаємо, хто… Ніхто не знає… Зламаєш пальця… Зламаєш, гад, відпусти!

Андрій розтиснув долоню. Субота не втримався й упав.

— Оце вже цікаво, — Андрій повернувся до ослона й умостився на нього з виглядом господаря. — А я ж не про це питав. Схоже на щиросердне зізнання, еге?

Він подивився на Оксі. Та відверто схвально все це спостерігала.

— Тому ти в мене заяву брати не хотів? — запитала вона.

— О, все ж складається! — підтакнув Андрій.

— Що там у тебе складається! — загарчав Субота. — Віддай табельне!

— А давай я тобі ще раз усе розкажу, бо ти, бачу, не второпав. Ти знищив матеріали у справі. Дуже дивні матеріали, враховуючи, що містили вони допит поліцейського Суботи, підписаний самим Суботою. І що сам Субота записав себе як підозрюваного в серійних убивствах. Це така чесність, Віталік? Чи роздвоєння особистості?

Ксеня аж очі вирячила — таке їй на думку не спадало.

— Це, чесно, не я… — тільки й мовив поліцейський.

Він мав жалюгідний вигляд.

— Піднімайся й побалакаємо нормально, — запропонував Андрій.

Субота кивнув і незграбно підвівся з підлоги. Його пістолет Андрій засунув собі за пояс.

— Ходім у кабінєт, — попросив дільничний. — Я розкажу все, що знаю.

Коли вони втрьох переступили поріг його кабінету, Субота раптом завмер, наче налетів на стіну. На столі лежала тека. Товста, із грубого коричневого картону, на зав’язках.

Субота озирнувся на них, наче хотів пересвідчитися, що вони бачать те саме. А тоді кинувся до течки і перевернув її.

— Це вона! — він підняв теку і показав їм, виставивши вперед, наче ікону. — Бачте: «С.В.С.» — Субота Віталій Сергійович…

— То ти її не спалив? — розгублено запитав Андрій.

— Спалив! — вигукнув Субота. — У тій-ото урні й спалив!

— Нічого не розумію. Папка-Фенікс? — Андрій обернувся до Оксі. — Може, ти щось второпала?

Та якщо хтось і міг заплутати всіх іще дужче, то лише вона.

— Це моя папка, — мовила Ксеня траурним голосом і сполотніла. — На ній плями від кави… З кардамоном…

Розділ 44

Хіть

Коли Павло Борисович Тупогуб уперше відчинив перед Суботою двері його майбутнього кабінету, течка вже була там — лежала посеред столу. Картонна, стара, в коричневих розводах на корінчику. Тільки ініціалів С.В.С. на звороті ще не було.

— Розполагайся, — добродушно сказав Тупогуб. — На подвір’ї гараж на два авто. Поки що порожній, на жаль, але ненадовго. До нас у селище от‑от серйозні інвестиції зайдуть, і тоді ми тобі не тільки службовий автомобіль, ми тобі й нове приміщення відгрохаємо! Вже недовго лишилося.

— Шо за бамаги? — завзято запитав Субота, по-діловому висовуючи шухляди.

— Чого не знаю, того не знаю. Тут нічого не чіпали, тільки прибирали. Усі документи — від попереднього господаря, так би мовити… Ну, обживайся! — і Тупогуб пішов, обдарувавши новопризначеного дільничного поліцейського пляшкою коньяку.

Того дня Субота працювати не планував. Хіба що сісти в нове крісло, задерти ноги на стіл, як ото у кінах, і скуштувати подарункового коньяку. Втім, двері за Тупогубом грюкнули, а Субота так і стояв із коньяком у руках, навіть не сів — щось було не те. Наче в кабінеті був хтось іще. Наче дихав, залізши під