Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— Усе! — гукнув він Науменкові. — Врубай гвинти!

Той знову вистромився у вікно і квапливо кивнув. Двигун загарчав гучніше. Із розтруба снігозбирача вдарив тугий білий струмінь.

Андрій зробив гак, щоб обійти ротор. Тупогуб на ґанку повернувся до Ксені й у своїй котячій манері взяв її за лікоть.

— Щойно оце я говорив саме з приводу всіх оцих чуток… — облесливо мовив він. — Покажіть бодай одне тіло — й ми тут усіх на вуха поставимо! Я особисто шукатиму! Але нехай дадуть бодай щось! Хоча б краплю крові на снігу!

Але тепер не слухала Ксенія. І вона, і Субота, і навіть Андрій за п’ять метрів од ґанку — всі дивилися на ротор, тому що з ним було щось не те. Сніговий струмінь вичерпався, й двигун завив, ніби снігоприбирач збирався злетіти. У кабіні метушився Захар, без кінця вистромлявся у вікно й стурбовано зазирав під колеса. Загарчала коробка передач, авто смикнулося й різко здало назад, розвернувшись трубою ротора простісінько в їхній бік. Цієї миті озирнувся Тупогуб. Він навіть устиг вигукнути: «І не думай!», коли Захар знову ввімкнув гвинти, і потік снігу вдарив просто в напис «ПОЛІЦІЯ» над їхніми головами. Наступної секунди в потужних подвійних гвинтах щось огидно хруснуло, авто розвернуло ще сильніше, і сніг полетів просто на ґанок.

Ксенія верескнула, втягуючи голову в плечі. Тупогуб підкинув угору руки. Субота крутнувся на закаблуку, але шкіряна підошва його франтуватих черевиків по-зрадницькому ковзнула на бетоні, і він упав на спину, розкинувши руки. Ротор завив іще голосніше, старанно закидаючи снігом ґанок, а тоді нарешті замовк. На площі запала тиша.

Люди ошаленіло витріщалися, неспроможні ані слова мовити, ані просто усвідомити це видовище. Андрій зупинився, в буквальному сенсі роззявивши рота. Захар розчахнув дверцята, але ноги зробилися ватні, він випав із кабіни, й так і лишився сидіти в снігу. Голосно і тужливо заволав Субота, вирячившись на долоню, якою щойно провів по обличчю.

Тому що і Суботине обличчя, і калюжа, в якій він сидів, і ґанок, і сходи, і перелякані Тупогуб із Ксенією — все було пофарбоване розмаїтими відтінками червоного: від брунатного, до червоно-рудого. Снігове місиво зібралося в багряні калюжки на бетонній долівці, розпливлося іржавими плямами на білій меровій сорочці, спадало тягучими вишнево-червоними краплями з напису «ПОЛІЦІЯ». А площею вмить рознісся такий характерний і особливо виразний на холоді запах крові.

Андрій машинально поглянув на годинник і навіть не здивувався, побачивши, що зараз рівно десята п’ятнадцять. Ні хвилиною пізніше.

Розділ 43

Кавові плями

Рожеві струмені розбризкувалися по старій емальованій умивальниці дрібним бісером крапель. Вода була крижана і кров змивала погано. Субота запекло ялозив долонями по обличчю. Здавалося, він змиває не кров, а олію. Вбиральня була крихітна, і худий зад поліцейського стирчав із дверного отвору, наче він був коровою, що не хоче заходити у хлів.

Увійшов Андрій із кавалком господарського мила. Ксеня, вся запацьорена кров’ю, сиділа на ослоні для відвідувачів і схлипувала, очікуючи, коли теж зможе вмитися. Тупогуба відразу забрав Арсен, що виник бозна-звідкіля. На дружину він навіть не глянув, а лише підхопив під лікоть шефа.

— На ось, — Андрій простягнув Суботі мило.

Той буркнув щось удячне і зафоркав, намилюючи лице. Діло пішло швидше. Незабаром Субота вийшов, утираючись білим «вафельним» рушником.

— Нормас? — запитав він Андрюху, ледь відхиливши голову.

— Ага. Коли ти повернешся?

— Та скоро… — Субота підійшов до вікна. — Зара’ бамажки оформлю і… Якщо Борисоч не смикне… То скоро.

— То що, Віталічку, — озвалася Оксі, — поїхала моя Христинка і трубки брати не хоче?!

— Закрий рота! — гаркнув Субота. Він пожував губи, так, наче щось обмірковував. — Коли ти її бачила востаннє?

— Ну, тоді ото, в неділю. Я ж тобі казала.

— Ти казала, що в неділю вона пропала.

— Тому що тоді я її бачила востаннє! Ти об ґанок гепнувся чи що!

Субота пропустив її шпильку повз вуха.

— А в неділю ти її коли бачила?

— Увечері. У медпункт до неї заходила. А вранці вона зміну не передала і на дзвінки не відповідала.

— Вона збиралася з кимсь зустрічатися? Ну, піти кудись? Може, в неї хтось був, га?

— Зміну вранці передати повинна була… І нікого в неї не було.

Субота чвіркнув зубом.

— Гівняно…

— В смислі? А якби в неї був хлопець, то капець як класно все вийшло?!

У Суботи вмить почервоніли вуха.

— Я про ситуацію кажу! — раптом загорлав він на Ксеню. — Що підозрюваних нема! Та й вопше — дуже гівняно в суботу зранку витягти з ротора половину Христини!

Оксі судомно глитнула і кинулася до вбиральні. Грюкнули двері.

— Ти геть уже чи що… — незлостиво мовив Андрій. — Вони ж подруги.

— Дак а чого вона… «Капець як класно»…

Субота нервово вхопив куртку і вийшов.

— Це все через тебе, — заявила Ксенія, коли вийшла із вбиральні.

Вона вмилася й зняла заляпаний кров’ю пуховик. Її сукня майже не постраждала, й лише закривавлена хустина досі лишалася на шиї.

— Що саме через мене? — насторожився Андрій.

— Усе. Усе тепер полетить нахер… — вона заходилася втиратися рушником.

— І що ж я такого наробив?

— Ти здійняв усю цю муть… Жили б, як живеться. Може, і справді стало б краще, коли б завод запрацював. А що тепер буде — взагалі неясно… Нічого хорошого. Я, звичайно, переживала через Христинку… Та хоча б не змивала з лиця її кров.

— Ти сказилася? Краще дозволити маніякові різати вас по одному?

Ксеня засмучено подивилася на бордові розводи на рушнику і стиха лайнулася: кров із брудної хустини роз’ялозилася по всій шиї.

— Це дивлячись, що буде далі, — Оксі кивнула в бік вікна: на площі наростав обурений гомін юрби. — Ти не знаєш, на що здатний наш мер.

І стиха додала:

— І мій чоловік…

Вона вийняла з кишені пудреницю, поглянула на себе в люстерко, беззвучно лайнулася й знову подалась у вбиральню.

Субота розгублено дивився на свій «опель», який лежав на череві, наче тлустий кіт, що грівся на сонці. Усі чотири колеса були пробиті. Він безпорадно озирнувся в бік залитого кров’ю ґанку поліції, де вже зібрався збуджений натовп, і йому здалося, що кілька людей уважно спостерігають за ним. Субота відвернувся, стеряно потираючи підборіддя.

— Харашо… — він знову зацьковано роззирнувся. — Тоді по-другому…

Він довго порпався в бардачку й, нарешті, вицупив звідти якісь бланки і пластикову теку. Рішучо захряснувши дверцята, Субота покрокував до закривавленого ротора.

— Ну, хто тут свідок! — гаркнув з виглядом господаря. — І Паличу в медпункт подзвоніть! Тільки нічого не займайте! П’ять кроків од машини!

Андрій дивився у вікно.

Субота жваво жестикулював, намагаючись опанувати ситуацією. І люди його слухалися, але їхні погляди були відверто недобрі. Двоє добровольців під орудою дільничного заходилися витягувати тіло. Хтось приніс із поліційного «опеля» ковдру, щоб накрити. З того боку площі показався «уазик» із червоним хрестом. Субота без очевидної потреби взявся розганяти роззяв. Науменко стеряно сидів просто на сходах, усипаних кривавим снігом, наче йому ні до чого немає діла.

За спиною клацнула клямка. Оксі випрала хустинку і знову пов’язала її на