Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Старець не дивився в бік Довбуша. Ледве видне здалека, його затінене лице не посміхалося, як завжди. Сумні, збляклі очі дивилися безпорадно. Він спрямував погляд кудись далеко. Підняв очі, довго й повільно розглядався по горах і по небі, ніби когось шукав. І пішов далі – зник. Ані не глянув на Довбуша.

Зате переслідував його інший привид: горбань із Кринтої. То вискакував за ним із гущі на плай, то знову стрибав у хащі, а частенько чаївся, хихочучи стиха по-козлиному, і за цим можна було його впізнати. Довбушеві те набридло, і він скочив за ним раз і другий до гущавини, але даремно, ані сліду горбаня не знайшов. А те видиво скрадалося за ним знову.

Вість про кінець Дідушка запалала ще грізніше і рознеслася ще далі, ніж заграва пожарів його обійстя. Вона розбудила ґаздів багатих і бідних, і вони повстали проти утисків. Озброєні, чигали на Довбуша на перехрестях та роздоріжжях. Не щедрість Довбушеву пригадували, не подарунки, перед очима у них наче був лише напис, карбований червоним: «Розбійник, вовча шкура, татарська лопатка. Худобу мучив, на чужину виганяв, стогнали маленькі, аж ліси голосили! А ми самі? Сором! До серця нам в’їхав на вкрадених коровах, дали себе купити. Вовкові вовча смерть, татаринові на власну його шию той зашморг, що його для народу виладнав».

Довбуш поки що не показувався в селах. Може, переховувався від смоляків зі Станіславова, які після вбивства Дідушка зароїлися на плаях. А може, хотів перечекати, поки заспокояться села.

Згадуючи Дідушка та його долю, селяни також почали цінувати його слова більше, ніж за життя ґазди. А він застерігав: «Зараза підступає, відколи вештаються вітрогони. Худоба змарніє, а нас обіцянками замість бриндзи почнуть годувати і ті, і тамті. І нащо ті пани до лиха? Замість народ оберігати, дозволяють гуляти усяким свистунам, найгіршим збуям та ще й як у нагороду наймають їх у гайдуки».

Дідове свято

Наближалася свята неділя, чи то Зелені Свята. У Криворівні готувався храм. Церква завжди стояла там, де тепер, високо на лівому березі Черемошу, навпроти північного схилу Синиці. Власне, її збудували недавно на місці старої каплички посеред цвинтаря. Затертий уже нині напис на вівтарі свідчить, що у 1743 році її посвятив отець Шептицький, тогочасний митрополит «усієї Руси Галицької і Київської». А недалеко звідти був старий двір, на тому самому місці, де тепер стоять руїни пізнішого, новішого двору. Проте у дворі віддавна не було нікого. Тільки Ілько, старий панський стрілець, мешкав там і пильнував обійстя. І не було там дуже чого пильнувати, бо все придатне вже давно забрали опришки. Та, оскільки старий Ілько нікому ніколи нічого злого не зробив, був знаний як стрілець на цілі гори і був людиною щирою, веселою, розмовною та гостинною, йому не чинили жодної кривди, не виганяли його з двору. Навпаки, опришки жили з ним у побратимстві, і Довбуш не раз був гостем Ілька. Може, там іноді сиділи й гомоніли, де тепер стоїть стара модрина, така стара для нас, а насправді молода, бо за часів Довбуша її ще не було.

Свята Неділя – це свято зелені і свято роїння, найбільшого руху лісових людей, свято збору й об’єднання молодечих загонів. Пісня старовіку так про це говорить:

Ой, якби ся розвив бучок,

Дві берізки білі,

Пішли би ми – гей – в опришки

Святої неділі.

Перед святою неділею люди вбирають хати зсередини і ззовні, а також грядки та вориння свіжими листочками любистку, горобини, листям яворів та буків. І перед святою неділею гірські люди відзначають дідову суботу. Дідова субота – це весняне свято, коли згадують померлих, свято пожертви дарів божих за їхні душі, свято взаємного частування на честь і пам’ять померлих. Навесні зеленіють і розвиваються, наче блискучі дзеркальця, букові листки, а старі, сухі, стерті у порох на лісовій підстилці перемішуються з самою землею. І колишуться на сонці молоді листочки, тягнуть соки з матірних дерев, п’ють світло, насичуються весняним повітрям, освіжають дерева і тріпочуть на сонці. Той самий вітер жене лісом сухе листя, той самий повіває хоруговками молодих променистих листків. Завжди повертається той самий рід листя, відроджуючись знову і знову.

«Який рід листя, такий і рід мужів». Так багато віків тому виспівав біля колиски людства сліпий старець.

У весняну дідову суботу люди сідають навколо могил, на церковному подвір’ї, кладуть на могили свячені калачі, медівники із запаленими восковими свічками та глечики з молоком. І запрошують гостей, частують. Просять Бога, аби їх добру волю поклав перед душами померлих. Коли їдять разом із гостями, весь час згадують померлих, радіють весняній погоді, радіють сонечку.

У дідову суботу, перед храмом, зійшлися люди коло церкви на цвинтарі у Криворівні. Пхалися наперед натовпом до церкви. Поприліплювали до калачів воскові свічки і запалили їх кресалом та трутом. Потім кожен запалив принесене з собою турецьке кадило. Але виходили назад на цвинтар, бо в церкві було душно і так темно від кадила й диму, що й на крок не було видно. Сидячи на цвинтарі, бесідували зі спокійним гордим задоволенням, ніби час зупинився. Наче цей день був метою їхнього життя.

Того дня всі згадували Дідушка, славили його. І виглядали та очікували його молодого сина Стефанка, жаліли його. Але не з’являвся син Дідушків.

Про Довбуша не згадували, як не говорять про саму повінь, лише про шкоду, як не говорять про Ласочку-кіточку, лише про корову, яку Ласочка вкусила.

Раптом хтось побачив ген на горі на полянках і прилуках з боку Ігреця кілька постатей на конях. За великими блискучими бляхами і за блиском зброї відразу впізнали, що це опришки. Впізнали також люди відразу розкішного карого коня зі сніжною гривою та сніжно-білим хвостом. Громову Хмарку. Люди вставали по кілька, збігали по стежці. Дехто кричав: «Чуги запалити. Скликати село з патиками, зі стрільбами. Вовк близько». – «Що з вами, люди! Та ж то Довбуш», – намагався опам’ятати їх Ілько. «Видно, який Довбуш, як угостив Дідушка. Біля церкви ловити і в’язати не годиться, але краще зійти йому з дороги».

Тимчасом опришки, як завжди ключем, з’їхали схилом униз і вже були близько церкви. Люди далі втікали стежкою вниз до ріки, деякі повернулися за захистком до церкви.

Довбуш їхав на Громовій Хмарці. А позаду походу йшло кілька коней без вершників, нав’ючених бесагами і бербеницями.

Коли вони прибули на церковне подвір’я, Довбуш