Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

За часів Довбуша пушкарів ще не було. Але їх помалу готували. Намагалися привабити багатших ґаздів, призначаючи їх отаманами, своєрідними війтами. Ті могли побоюватися Довбуша, щоб не втратити свого значення чи якщо не хотіли платити йому данину.

Кажуть люди, що й досі блищить високо на Синицях череп славного ґазди Дідушка, який насмілився піти проти Довбуша. А Довбушеві здавалося, що той був у змові з панами.

Є ще й інші пам’ятки про Дідушка. На лівому березі Річки на старому обійсті Дідушка стоїть стародавня курна хата, збудована з гігантських колод, дуже простора, але темна, вкрита зсередини вгорі шаром сажі, блискучої, мов емаль. Стеля хати зроблена прадавнім способом; подібної на неї ніде тепер не зустрінеш. Під припасовані одна до одної дошки підстелені довгі балки, а ті, у свою чергу, лежать на довгому різьбленому сволоці. Одвірки, теж чорні й блискучі від диму, оздоблені старовинними геометричними різьбами. Цю хату поставив син Дідушка невдовзі після смерті батька і після того, як Довбуш спалив старий дім. Напевно, вибудував її з дерева, зрубаного на цьому самому місці.

Вікна хати розташовані високо, одвірки потужні, хата похмура, мов печера, обгороджена велетенськими колодами. З неї визирає жах від нападу, страх і бажання захиститися від нового нападу. І доноситься до нас дихання тих часів, коли кожна людина в цих пущах, коли треба було оборонятися, покладалася сама на себе.

Про Дідушка пішла слава горами, що він мав велике й багате ґаздівство у Річці-Красноїллі, яку й досі називають Дідушковою Річкою, і був одного роду зі знаною ймогутньою шляхетською родиною. Він першим тут осів, коли примандрував над Річку. Працьовитий і старанний Дідушко був зайнятий виключно ґаздуванням. Панами мало переймався. Був статечний і поважний, пильно дбав про свій рід. А родиною вважав своїх численних слуг і навіть худобу. Дбав, щоб усе це було нагодоване, аби мало достаток. Аби кожне з них працювало, скільки треба, і мало, скільки треба. Зовсім не був скупий, любив щедро винагородити за працю. Кожного слугу після певного часу служби він женив і облаштовував. І більша частина осадників Дідушкової Річки походить від слуг Дідушка. Він був гостинним, ніхто від нього не вийшов без подарунка. Оповідають, що коли якось прийшли до нього в гості знайомі брустурські люди, то на прощання він вивів сімох коней. Казав їх осідлати новими тарницями, новими ліжниками, прикрасити квітами та стрічками. Усе це як подарунок. Посадивши гостей на коней, він повернув коней у напрямку плаю: «Ну, тепер їдьте з Богом».

І святкування облаштовував надзвичайно пишно. Ішов із цілим обозом слуг та родини попри гору аж над Білу Ріку до церкви, вистроєний у пістолети, у ясні порохівниці, й відразу після ксьондза починав церковний спів. Такий ото був ґазда.

Та легкодумства жодного не терпів. Він не тільки злегковажив наказами Довбуша щодо постійної данини, але й, над міру розсердившись, почав погрожувати Довбушеві. Те, що пани йменували його отаманом нового селища, не мало для нього ніякого значення. Казав, що ще панам цілу бербеницю червоних золотих відміряє, аби лишень зловили того неробу і дармоїда Довбуша! Як розповідає повість: «Почав вихвалятися супроти Довбуша». І це добре сказано. Бо наші співвітчизники з гір є майстрами у грізних вихваляннях та погрозах, і то таких, яких не мають наміру виконувати. Але й то правда, що донині є – такі, як Довбуш, – по-хлоп’ячому дратівливі, запальні й задерикуваті. Будь-яке незначне, можна сказати, дурне слово доводить їх до шалу. Власне, тому ці примівки і насправді невинні вихваляння часто закінчуються дуже сумно. Недаремно вірив Довбуш, що добре слово є насінням спасенним, а слово зле – посівом зміїним, страшним. У вихваляннях гордого і незалежного ґазди він бачив зраду. Не думав жартувати. Скажений гнів шарпав його і стрясав йому нутрощі. Кров йому вдарила в голову, коли йому повторили слова Дідушка. У чолі йому так шуміло і дзвеніло, що на якийсь час він оглух. Розпач люті, яка не знаходила виходу, стискав йому горло, не давав дихати. У сні ним кидало, він кричав і зривався. Кров у ньому кипіла, змішана з якоюсь отрутою. Отакий охоплений полум’ям і задушливим димом злості він прийшов серед білого дня до Дідушка на саме весняне свято Юрія. Селище Красноїлля вже в ті часи не було безлюдним. Окрім заґаздованих уже осадників, сам Дідушко мав понад тридцять слуг. Натомість Довбуш прийшов тільки з кількома опришками. Наказав покликати до себе Дідушка з далеких лук, де Дідушко був при худобі. Господарство було таке просторе, що важко було відшукати ґазду. Коли врешті один з опришків привів його до Довбуша, той, хоч і спутана фурія ледве давала йому говорити, мовив до Дідушка з люб’язною насмішкою:

– Прийшов я, пане Діду, стати перед тобою, щоби ти міг своїх любих панів обдарувати золотом, коли нам сиру шкодуєш! Маєш Довбуша!

Дідушко зрозумів, що це його остання хвилина. Стояв спокійно й гідно. Нічого не казав, навіть не дивився на Довбуша. Тоді Довбуш одним ударом топора вбив його на місці. А його молодого сина прив’язав до трупа. І, піднявши їх обох, зв’язаних, однією рукою вверх, закричав:

– Отак в’яже Довбуш.

Мов громом вражені, стояли слуги і родина Дідушка. Лють і буря гніву в Довбушеві рознесла всі загати. Не знати пощо (може, йому здалося, що недостатньо швидко відповідають на питання), він ударив Дідушкового мельника й одного з наймитів так сильно, що вони попадали на землю. Ледве змогли встати. Не подумав Довбуш, що це люди бідні, які йому зовсім не противилися.

Потім спалив усі хати і забудови Дідушка. Нікому не дозволив рятувати і нікому нічого звідти взяти не дозволив. Тижнями по лісах повзли дими. Чути було задушливий запах спаленої бриндзи і воску.

Так це все докладно переказують. Однак нічого не відомо, і ніде немає згадки про те, щоб пани заступилися за Дідушка і помстилися за нього Довбушеві.

Та відтоді перед Довбушем ніхто ніколи не смів згадувати про Дідушка.

Невдовзі після того приснився Довбушеві сон. Сам старенький дідок, пожовклий віщун, який колись прищепив йому велетенську силу, з’явився йому уві сні.

Ішов так старий від Синиці в долину царинками, блідий, висохлий, згаслий і такий легенький, ніби його ніс вітер. Наче зрушений вітром вир осіннього листя, спливав він униз, хитаючись на стежці. Довбушеві радісно забилося серце: «Чи таке може бути? Іде він – мій рідний – старенький. У