Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

– Миром, братчики, ґазди гідні! Слава Йсу!

– Миром, пане ватажку, навіки Богу слава і вам, – відповідали хором, поволі і з гідністю.

Звелів тоді Довбуш розпакувати величезні калачі та медівники, видко, в Косові у жидів спечені, та зняти з коней барильця з мадярським вином.

Приліпили до калачів воскові свічки і ввійшли до церкви з боку вівтаря. Старий, висушений священик на мить отетерів. Але потім знову опанував себе, випростався і став навпроти Довбуша, злегка кланяючись. Довбуш низько уклонився і підійшов до коляторської лавки. Але не сів, лиш уклякнув. Хрестився і бив поклони. Опришки тримали в руках начиння з кадилом. Знову густі хвилі диму попливли церквою. Наприкінці панотець посвятив калачі та бочки з вином, усе обліплене запаленими свічками. Свічки шкварчали від крапель свяченої води, пригасали і знову розгорялися.

Коли закінчили свячення, опришки мовчки винесли все знову надвір. І Довбуш, збираючи людей, запрошуючи, почав їх частувати, подаючи вино в золотому погарі, ламаючи великі кусні калачів та медівника. Поволі починалися розмови. Осмілівши, люди почали розпитувати один одного, за кого Довбуш сьогодні частує, перед якою душею ставить офіру. Довбуш мовчав. Часом щось гнівне блискало нетерпляче на його обличчі. А часом задумувався. І тоді розчинялися в задумі сильні очі Довбуша.

Говіркий і відвертий старий Ілько, панський стрілець, усе ж запитав його нарешті:

– Олексику, кому ж то ти світла запалюєш? Кого маємо споминати, кого славити?

Довбуш відразу відповів:

– Але ж ти знаєш, Ілєчку, що нині субота – дідова.

І, сідаючи на гробі, витягнув із торби тисову флояру. Заграв свою Довбушеву мелодію, сумну, щедру і самотню, зачерпнуту із спінених хвиль.

Здогадалися тоді ґазди, що гризе його серце за Дідушка, добре бачили, як він розривається, а сказати не може. Зрозумівши Довбушеві наміри, вони тоді вже вголос почали згадувати Дідушка. Славили Дідушка, великого ґазду, розповідали, який гордий і красний був Дідушко. І наказували дітям-хлопчикам: «Абись був такий, як Дідушко, донику…» Вже нічого не випитували. Побачили, який же дивний той сильний Довбуш. Як загруз у провину і не може вибратися. Забули про прокльони та погрози. Не думаючи, що чинять, не замислюючись над тим, жаліли й Довбуша.

– Михайлику, – врешті тихо звернувся Довбуш до одного зі своїх леґенів, – заспівай нам. На згадку, на славу велику померлим заспівай. Пісню занеси перед їхні душі.

І Михайло з України, Довбушів юнак, який колись, ще дитиною, водив сліпця-кобзаря, панотця, степами і тоді не тільки навчився всіх пісень, але й сам про все будь-якої миті так вдало умів скласти пісню, що люди дивувалися, витягнув із бордюга торбан. І коли зійшовся барвистий натовп з цілого цвинтаря, коли всі скупчилися поблизу, він заспівав під звуки торбану й під звуки Черемошу. Завів український мотив, такий гарний, якого гори досі не чули, пісню широку, повільну й журливу, мелодію, яка оживляла кожне слово. І після кожної строфи торбан ще довго, довго грав, а струни жалілися, ніби хотіли виспівати те, чого не виразиш словом і що, як здавалося, розуміли слухачі. Так тоді співав Михайло з України:

Загуділи чорні хмари, йдучи з Чорногори,

Прилетіли два соколи – сіли на явори.

Один бачить шлях широкий, другий шука гнізда,

Один сокіл – юнак чорний, другий сивий ґазда.

Зударились два соколи, блищать кігті криві:

Ой, уже впав сокіл ясний крукам на поживу!

Не оплачеш уже брата, що пішов намарно —

Круки крячуть – а із долів повзе чорна хмара.

Журилися струни, задумувалися, огортав степовою тугою торбан. Люди слухали в задумі. Встав тоді Довбуш, підійшов до Ілька і в цілковитій тиші мовив тихо, ніби до себе:

– Нема Штефанка Дідушкового. Не прийшов Штефанко. Уникає єднання. Збуїв уникає. І добре робить. Не хоче бачити того, хто йому долю закопав. А так йому й сама доля м’якша.

Слухай, Ілєчку, як батька тебе прошу, піди поєднати мене зі Штефанком. Маєш тут два рушники конопляні, білі, кривавою ниткою вишивані. На поєднання йому занеси. Скажи, що найстаршу комору зі скарбами у Синицях віддаю йому у відплату за всі шкоди. І то йому скажи, дєдику, якщо відмовить єднатися: я сам заберу, привезу з собою у мішку – аж зі Станіславова – катівського майстра, самого Козловського. Аж на Дідушкову Річку його приволочу. Цей пістолетик золочений катові прикладу до псячих грудей. Най мене зітне на очах Штефанка, якщо так захоче Штефанко…

Погодився тоді старий Ілько, славний стрілець, визнав це правильним:

– Піду з рушниками білими, поєднаю Довбуша зі Штефанком, перепрошу його по-братськи. Дістане прощення за пролиту кров. За прастарим звичаєм, якому не можна відмовити.

Так літа тому святкували у Криворівні дідову суботу. Свято братання зелених листків із сухими, свято єднання живих із мертвими. І навіть убивці з жертвою.

Вісті старі, постійно нові

Утішаючи, як веселою нотою після похмурої, свідчить далі тисячоуста вість, що Довбуша однаково легко можна було роздражнити, як і зворушити, і навіть підманути лагідним, люб’язним і ґречним словом. Гнів його був, як снігові карнизи навесні під Шпицями. Необачне слово, надто гучний викрик може їх зіштовхнути на згубу долинам. Але й доброта виливається з берегів його серця, наче весняна повінь.

На всіх скелях у Чорногорі, на урвищах і сторінках кам’яних книг, на горганських плитах і цикотах не позаписував би того, що вісті старовіку донесли до нас про доброту, щедрість та великодушність Довбуша. І що про це тепер люди постійно наново оповідають. Нема чого сміятися і занадто кепкувати, що це Довбуша, розбійника, вшановує народ. Видно, не за розбої його люблять, але за велич душі, за сміливість, за щедре серце. І снуються ті оповіді, яким кінця не видно. І найважливіше, що можна з них вичитати, – це те, що народ, який так захоплюється благородством навіть ворогів, не ховає в душі рабства.

Якби міг перейти, перелетіти цієї миті птахом-сокололом цілою Верховиною – всюди почув би ці оповідки про Довбуша.

Двоє поважних ґаздів поволі гойдаються на спокійних кониках. Їдуть на полонину по худобу, по пожиток, але говорять про Довбуша. Над рікою Черемошем сильні та стрункі хлопці поскладали стоси колод у миґли. Чекають на хвилю зі збірних озер, відпочивають при тріскучій ватрі, оповідають один одному про Довбушеву щедрість. І дівчатка, одна з синіми очима і рум’яними щоками, а друга смаглява, чорноока, ідучи згори стежиною серед царинок, щебечуть співучими голосами: «Пусте то, хлопці, тепер, жебраки і до багатства