Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

— Ну. Так. Так, звісно, — підтвердив Викладач новітніх рун.

Звідусіль знову заревіло. У реві почувся повільний ритм.

— Гадаю, це з Бібліотеки, — мовив Верховний верховик.

— Хтось бачив Бібліотекаря?

— Коли я його бачу, він, здається, завжди щось несе. Ви ж не думаєте, що він узявся за темні чари, правда?

— Це ж чарівнича академія.

— Так, але я про ще сильніші чари.

— Тримайте себе в руках, гаразд?

— Я тримаю себе в руках.

— Бо коли ми разом, що нас може здолати?

— Ну... хіба тільки величезне...

— Цить!

Декан відчинив двері бібліотеки. Всередині було тепло й оксамитово-тихо. Час від часу якась книжка шелестіла сторінками чи неспокійно дзвеніла ланцюгом.

Зі сходів у підвал струменіло сріблясте світло і вряди-годи чулося «у-ук».

— Щось він не надто засмучений, — сказав Скарбій.

Чарівники скрадалися сходами. Двері впізнали одразу — там світилося.

Чарівники зайшли в підвал.

Їм перехопило подих.

На помості у центрі підвалу, оточена свічками.

Така і мала бути на вигляд Музика, Що Качає.

Висока чорна постать шмигнула з-за рогу на площу Сатор, наддала й промчала крізь браму Невидної академії.

Її помітив тільки Модо, гном-садівник, що весело котив свого возика з гноєм крізь сутінки. День видався хороший. У нього переважно видавалися хороші дні.

Він не чув про Фестиваль. Не чув про Музику, Що Качає. Модо взагалі мало про що чув, бо не слухав. Він любив гній. На другому місці після гною були троянди, для яких призначався гній.

Він від природи був задоволеним гномом і запросто давав раду всім побічним продуктам садівництва у високо-магічному середовищі: тлі, білокрилкам і моторошним істотам з мацаками. Не так-то воно й легко доглядати газони, коли туди можуть проникнути істоти з інших вимірів.

Хтось шмигнув газоном і зник у дверях бібліотеки.

Модо глянув на сліди й сказав:

— Ой леле.

Чаклуни знову задихали.

— Оце так, — сказав Викладач новітніх рун.

— Вривайся... — сказав Верховний верховик.

— Саме це я й називаю Музикою, Що Качає, — зітхнув Завкаф і ступив уперед із урочистим обличчям злидаря в золотій копальні.

Світло свічок кидало чорні й сріблясті відблиски. І тих, і інших було вдосталь.

— Оце так, — сказав Викладач новітніх рун. Звучало це як замовляння.

— А це хіба не моє дзеркальце для догляду за волоссям у носі? — мовив Скарбій, псуючи всім чарівну мить. — Це точно моє дзеркальце для догляду за волоссям у носі...

От тільки якщо чорне було чорним, то сріблясте насправді сріблястим не було. Воно складалося з дзеркал, блискучих бляшаних уламків, блискіток і дроту, який повизбирував і порозтинав Бібліотекар...

— ...у нього срібна рамочка... а чого воно на цьому двоколісному возику? Два колеса, одне за іншим? Сміх та й годі. Воно ж завалиться. А конячці як іти, я вас питаю?

Верховний верховик легенько постукав його по плечу.

— Скарбію? На два слова, старий.

— Га? Що таке?

— Здається, якщо ви зараз же не замовкнете, Декан вас уб’є.

Між двома колесами, розташованими одне за одним, примостилося сідло. Спереду була вигнута труба, за яку можна було схопитися тому, хто сидить у сідлі.

Решта — брухт. Кістки, гілляччя й сорочий подарунок під ялинку — купа блискучих абищиць. Над переднім колесом було прилаштовано конячий череп, і з кожного його отвору стирчало пір’я й стрічки.

Однак у всьому цьому розмаїтому смітті було щось похмуро-живе — не зовсім життя, а радше рух — неспокійний, скулений, готовий вистрілити — і Завкаф від цього аж похитувався. З першого погляду було ясно, що самим своїм існуванням і виглядом усе це порушує принаймні дев’ять законів і двадцять три розпорядження.

— Він закохався? — спитав Скарбій.

— Заведіть його! — сказав Декан. — Його треба завести! Його слід завести!

— Так, але що це? — спитав Завкаф неточних наук.

— Це шедевр, — відповів декан. — Тріумф!

— У-у-ук?

— Може, його треба підштовхнути? — прошепотів Верховний верховик.

Декан стурбовано похитав головою.

— Ми чарівники чи хто? — сказав. — Маємо його зрушити.

І він пішов в обхід чудернацької конструкції. Від помахів його шкіряного клепаного плаща затанцювали вогники свічок і тіні на стінах.

Верховний верховик закусив губу.

— У мене є певні сумніви, — мовив він. — Здається, чарів там більш ніж треба. Воно... гм... воно дихає — чи мені здається?

Верховний верховик розвернувся й тицьнув пальцем у Бібліотекаря.

— Це ти його змайстрував? — гаркнув він.

Орангутан похитав головою.

— У-ук.

— Що він каже?

— Каже, що не змайстрував, а просто зібрав, — відповів Декан, не повертаючи голови.

— У-ук.

— Піду туди всядуся, — сказав Декан.

Інші чарівники відчули, як від їхніх сердець щось відтікає, поступаючись раптовій непевності.

— На вашому місці, старий, я б не рипався, — сказав Верховний верховик. — Хтозна, куди вас занесе.

— Та яка різниця, — відповів Декан. Він досі не зводив очей із конструкції.

— Я про те, що воно з іншого світу, — уточнив Верховний верховик.

— Зате я з цього — і вже сімдесят років тут живу, — відповів Декан. — Годі нидіти.

Він ступив у коло й поклав руку на сідло. Воно задрижало.

— ВИБАЧТЕ.

Висока чорна постать, що раптом з’явилась у дверях, опинилася в колі у два кроки.

Деканові на плече опустилася кістлява рука й обережно, проте наполегливо відставила його вбік.

— ДЯКУЮ.

Постать усілася у сідлі, вхопилась за ручки й оглянула штукенцію, яку осідлала.

Бувають моменти, коли все треба зробити саме так, а не інакше...

На Декана був спрямований палець.

— МЕНІ ПОТРІБЕН ТВІЙ ОДЯГ.

Декан позадкував.

— Що?

— ДАЙ МЕНІ СВОЮ МАНТІЮ.

Декан дуже неохоче скинув свою шкіряну мантію й передав гостеві.

Смерть одягнувся. Так значно краще...

— ПОБАЧИМОСЬ...

З-під його пальців показалася блакитна іскра й розійшлася блакитними зиґзаґами, творячи корону на кінчиках пір’їн.

— Нічого, що ми в підвалі? — спитав Декан.

Смерть перевів на нього погляд.

— НІЧОГО.

Модо випростався й застиг, милуючись своїм квітником, де росли найчистіші чорні троянди, які йому тільки вдавалося вивести. Часом високомагічне середовище було на користь. Аромат висів у вечірньому повітрі, наче підбадьорливі слова. Квітник розлетівся навсібіч.

У поле зору Модо на мить потрапило полум’я