Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

я щось у ньому нарешті відшукав, поринувши у гру вилучення квадратів, восьмикутників, якими вік збагатив її щоки. А втім, те, що додалося до жіночих щік, не завше перегукувалося із геометричними фігурами. У щоках дукині Ґермантської, досі схожих на самих себе, хоч нині й подібних консистенцією до нуги, я угледів натік зелені, рожевий уламок розчавленої мушлі, якийсь наріст невідомого походження, менший за кульку омели і тьмяніший за скляну намистинку.

Деякі чоловіки накульгували: відчувалося, що винна тут була не автомобільна аварія, а перший удар, і вони вже стояли, як мовиться, одною ногою в могилі. Деякі жінки, уже напівспаралізовані, не подужали витягти з отворів своїх домовин краєчок саванів, що зачепилися між могильними плитами, і не годні випростатися, так і заклякли з опущеними головами і зігнуті у три погибелі, ніби показуючи теперішнє своє місце між життям і смертю, перед своїм останнім занепадом. Ніщо не могло опертися рухові параболи, якою вони зсувалися, а якщо тільки котрась пробувала встати, то починала дрижати, і її пальці вже не могли нічого утримати.

У декого навіть волосся не побіліло. Скажімо, я впізнав, — він саме йшов у якійсь справі до свого пана, — старого льо-кая принца Ґермантського. Цупка щетина їжачилась йому як на щоках, так і на голові, зоставшись рудою з рожевим полиском, і навряд чи можна було запідозрити, що він підфарбовується, як дукиня Ґермантська. Але це його не молодило. Просто відчувалося, що серед чоловіків, як у рослинному царстві мох, обрісник і таке інше, трапляються види, які не міняються із приходом зими.

Звичайно, всі ці зміни були спадкові, й рід — а то й — надто у жидів — раса — зберігали ті з них, які витримали випробування часом. А втім, чи міг я дійти висновку, що згадані особливості відімруть? Я завжди розглядав людського особня у конкретний часовий момент як колонію поліпів, де око, орган хоча й асоційований, а все ж незалежний, кліпає, коли летить порошинка, дарма що розум такої команди не давав, ба більше, де кишечник — цей таємний паразит — заражується без відома розуму, але розглядав його і як душу в потоці життя, як низку моїх я, накладених одне на одне, але щораз осібних і готових мерти по черзі або навперемін, як оті я, що в Комбре підмінювали мене то те, то те, коли западав вечір. Але воднораз я переконався, що духовні клітини, з яких складається людська істота, довговічніші за неї. Я був свідком, як ґанджі та відвага Ґермантів оживали у Сен-Лу, бачив також, як оживали дивацькі й скороминущі вади його вдачі, як у Сван-нові оживав семітизм. А ще я мав нагоду бачити його у Блока. Кілька років тому він утратив батька, і хоча я написав йому тоді, він не міг мені зразу відповісти, бо, окрім безмежних родинних почуттів, часто-густо притаманних жидівським родинам, думка, що його батько перевищував собою всіх сучасників, надавала його любові форми культу. Неспроможний перебороти болю втрати, він пробув майже рік у санаторії. На мої співчуття Блок відповідав тоном, сповненим глибокого почуття і водночас майже пихатим: він ладен був приревнувати мене, оскільки я стикався з цією винятковою людиною, до батька, чию двоколку залюбки передав би до історичного музею. І тепер, за родинним столом, той самий гнів, який запалював пана Блока проти пана Ниссіма Бернара, запалював Блока проти тестя. Він улаштовував йому за столом такі самі дешпоти. Як тоді, коли я слухав слова Коттара, Брішо та багатьох інших, я розумів, що завдяки культурі та моді вал однієї хвилі перекочує по всьому розлогові простору ті самі манери говорити й мислити — і навіть по всьому розлогові часу великі глибинні течії вихлюпують із хлані віків той самий гнів, той самий смуток, ту саму відвагу й ті самі манії крізь нашарування поколінь, і кожен відтинок, узятий у кількох примірниках із тієї самої серії, дає нам повтор, як тінь на чергових екранах, тінь образу не менш ідентичного, хоча нерідко не такого значущого, ніж той, що в один і той самий спосіб викликав суперечку між Блоком і його тестем, між паном Блоком і паном Ниссімом Бернаром та стількома іншими, кого я не мав чести знати.

Деякі личини під ковпаком сивого волосся значила вже трупна штивність, повіки здавалися зліпленими, як у смертну годину, губи з безугавною мишкою мурмотали ніби молитву на схід душі. Досить було чорному чи золотавому волоссю змінитися сивим, щоб незмінне з погляду ліній обличчя видавалося іншим. Гримери знають, що напудрована перука може заступити весь перевдяг і зробити когось невпізнанним. Юний граф де***, — я бачив його у званні поручника в ложі графині де Камбремер того дня, коли дукиня Ґермантська сиділа в бенуарі своєї кузини, — мав і досі бездоганно поправні риси, але набута фізіологічна артеросклерозна закляклість тепер аж надто підкреслювала правильний і камінний овал фізіономії денді, надаючи тим рисам яскравої виразистости, застиглої майже гримасою, і вражала нерухомістю, гідною моделі зі студії Мантеньї чи Мікеланджело. Колись його цера полум’яніла грайливим рум’янцем, а тепер була врочисто бліда; срібляста чуприна, легка огрядність, шляхетність дожа, змора, близька до сонноти — все це створювало для глядачів нове і пророче враження злоповісної величі. Прямокутник сивої бороди, докладний відповідник прямокутника давнішої золотавої бороди перемінив його так надійно, що, коли я помітив у цього підпоручника п’ять личок, моєю першою думкою було повіншувати його не зі званням полковника, а з тим, що він так ужився в ролю полковника, позичивши не лише мундир, а й поважну, сумну міну штабіста, свого батька. Так само і в його сусіди сива борода вже заступила золотаву, та що обличчя залишилося живим, усміхненим і молодим, то сивина підкреслювала рум’янець та войовничу міну і загострювала блиск очей, надаючи цьому світовцеві, такому й досі молодому, натхненного вигляду пророка.

Зміни, зроблені сивиною і ще деякими деталями, надто у жінок, не поглинули б мене до решти, якби стосувалися тільки кольору, бо якщо колір може чарувати око, то розум бентежить трансформація особи. Справді, «розпізнати» когось, а надто, як не зумів розпізнати, ідентифікувати, означало розуміти під спільним знаменником дві суперечливі речі, означало погодитися, що той, хто тут присутній, істота, яку ми пригадуємо, вже не існує, натомість істота нині суща — взагалі якийсь незнайомець; означало нагоду для розкриття секрету майже такого самого тривожного, як таємниця смерти, прологом, вістуном якої він, утім, є. Бо я знав, що означають ці зміни, і