read-books.club » Сучасна проза » Віднайдений час, Марсель Пруст 📚 - Українською

Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

141
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Віднайдений час" автора Марсель Пруст. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 78 79 80 ... 118
Перейти на сторінку:
їм болять, та потім до вас доходило, що олив’яні підошви начепила їм старість. Зате інших вона прикрасила, як, скажімо, принца Аґріґентського. Цього довготелесого, худого чолов’ягу з вибляклим поглядом і чубом, ніби приреченим на довічний морквяний колір, заступив завдяки метаморфозі, подібній до метаморфози комах, старух, чиї руді колись патли, надто вже зужиті, вицвілі, наче благенький барвистий обрус, перейшли в сивину. Груди його набули невідомої давніше огрядности, дебелої, майже войовничої, розсадивши, певна річ, знайому мені крихку хризаліду; свідома себе повага заливала очі, забарвлюючи їх новою доброзичливістю, цього разу звернутою до всіх. А що так чи інакше певна подібність між теперішнім можним принцом та портретом, закарбованим у моїй пам’яті, збереглась, то я захоплювався оновною у корені своєму силою Часу, який, шануючи нерушиму цілість індивіда і закони життя, уміє аж так змінити декорацію і ввести сміливі контрасти у дві чергові подоби однієї й тієї самої особи; бо багатьох із цих людей можна було розпізнати зразу, але радше як погані портрети їх самих, зібрані на виставці, де художник недбалою і недоброзичливою рукою тому надав надто твердих рис, а тій стер свіжість обличчя та легкість стану або притьмарив погляд. Коли я зіставляв ці образи зі збереженими у мене в душі, мені менше смакували ті, що їх мені показано в останню мить. Так само, як ми часто визнаємо за гіршу або відкидаємо одну з фотографій, коли приятель пропонує нам їх на вибір, мені хотілося сказати кожному, хто показував свій образ сам: «Ні, не цей, цей гірший, це не ви». Мені б не стало духу додати: «Замість вашого гарного рівного носа вам приліплено гакуватого носяру вашого батька, якого я зроду в вас не бачив». Насправді ж то був ніс новий і воднораз спадковий. Коротко кажучи, художник, Час, «кроїв» свої моделі так, аби їх упізнавали. Але вони були й не схожі на себе — не тому, що він їм лестив, а тому, що їх старив. Утім, цей художник працює страх повільно. Так, копію Одеттиного обличчя, яке я одного дня, коли вперше запізнався з Берґоттом, розрізнив ледве нашкіцоване у Жільбертиному лиці, Час аж перегодом довів до найдосконалішої схожости, наче маляр, який довго притримує картину, рік у рік додаючи нові мазки.

Деякі жінки признавалися до своєї старости, фарбуючи обличчя, зате у деяких чоловіків, навпаки, старощі виявлялися у бракові рум’ян, і хоча ця друга іпостась старощів лишалася доволі невловна для ока, усе ж такі чоловіки видавалися шалено зміненими відтоді як, покинувши зальоти, перестали фарбуватися. Серед них був Леґранден. Зникнення рожевосте на щоках і губах (досі я не здогадувався, що вона штучна) клало на його обличчя якусь сіру падь, якусь скульптурну ви-гостреність, різьблячи його довгасті похмурі риси такими, як у деяких єгипетських божків. Божків або радше примар. Він так знизився духом, що перестав не лише малюватися, а й усміхатися, грати очима, висловлюватися кучеряво. Дивувалися його блідості та пригніченості, дивувалися, що він озивається лише зрідка, а слова його такі пустопорожні, наче то озивався чийсь «дух», викликаний на спіритичному сеансі. Замислювалися, що заважає йому бути жвавим, проречистим, чарівним, як замислюються, чому на запитання, що поставив спірит, «двійник» того, хто за життя вражав дотепністю, дає такі сіренькі відповіді, хоча завдяки тим запитанням вони мали б бути іскрометними. І відповідали собі, що причина, з якої непосидючий і бистрий на розум Леґранден перевівся на блідого і сумного Леґранденового фантома, була старість.

Нарешті деяких осіб я впізнав не тільки взагалі, а й у колишній своїй подобі, наприклад, Скі змінився не більше, ніж усохла квітка чи зів’ялий овоч. Він нагадував незграбний начерк, що підтверджував мої теорії про мистецтво. Інші були далеко не аматори, вони були світські люди. Але вони теж на старощах не дійшли зрілосте, і хай навіть їхні обличчя вже облямовувала сива грива і перше коло зморщок, ті лялькові обличчя зберігали молодечу грайливість. То була не стареча, а вісімнадцятирічний молодняк, надто рано прив’ялий. Небагато треба, щоб стерти ґанджі, спричинені життям, та й смерть поверне обличчю його молодість, доклавши щонайменших зусиль для очищення портрета, якому лише тонка плівка тьмарить його колишній блиск. Отож я задумався над ілюзією, в яку ми впадаємо, коли, слухаючи про славних стариків, беремо на віру їхню доброту, справедливість і янгольську вдачу; адже відаючи про те, що сорок років тому вони були антипатичними молодиками, я не мав жодних підстав припускати, що вони не зберегли своєї марноти, лицемірства, чванства та облуди.

А проте (який контраст із ними) я був вражений розмовою із колись нестерпними чоловіками та жінками, які поз-будися майже усіх своїх вад, чи не тому, що, здійснюючи або знебуваючи їхні мрії, життя позбавило їх гіркоти чи заро-зумільства. Вигідне одруження, завдяки якому стають непотрібні змагання чи хвастощі, або й уплив дружини чи поступове знайомство з високими прикметами, іншими, ніж ті, лише в які вірить легковажна молодь, дозволили їм злагодити характер і показати свої гарні сторони. Старіючи, вони ніби віднаходять особистість — так дерева, які осінь перемальовує в інші фарби, змінюють почасти свою істину. Суть старости знаходила в них щирий свій вияв — як щось моральне. В інших суть старости була радше чимось фізичним і таким новим, що якась особа (приміром, пані д’Арпажон) видавалася мені знайомою і заразом незнайомою. Незнайомою тому, бо годі було припустити, що це вона, і проти своєї волі я не міг, віддаючи їй уклін на відповідь, приховати збентеження, вагаючись між кількома особами (серед яких пані д’Арпажон не було), аби з’ясувати, кому ж я відклонився з таким теплим щиросердям, либонь, дивним для незнайомки, бо, огорнутий сумнівами, боячись здатися надто холодним, якщо я натрапив на близьку приятельку, я надолужив непевність погляду палким ручканням і щирим усміхом. Але, з другого боку, цей новий лик не був мені незнайомий. Такий лик я протягом життя часто помічав у міцних літніх жінок, не підозрюючи тоді, що пані д’Арпажон уподібниться до них через багато років. Цей лик так різнився від знайомого мені, що можна було подумати, ніби пані д’Арпажон на роду було написано, як тій казковій героїні, постати спершу молодою панною, потім дебелою матроною — а за недовгий час, мабуть, повернутися хиткою і згорбленою бабцею. Сказати б, вона нагадувала обважнілу плавчиху, яка бачить берег ген далеко від себе, насилу борсаючись серед бурхливих хвиль часу. Проте поволеньки, додивляючись до її обличчя, непевного і хисткого, наче зрадлива пам’ять, не годна уже втримувати давні обриси,

1 ... 78 79 80 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віднайдений час, Марсель Пруст», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Віднайдений час, Марсель Пруст"