Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

— Ворогів стільки ж, скільки ми бачили вчора біля багаття? — запитав Зур.

- їх не повинно бути більше, — відповів син Тура. — Може, пора подати гасло до бою?

Але Зур волів домовитися, ніж битися. Після паузи він сказав:

— Ліс великий. Здобичі вистачить на всіх. Чи може Зур спершу перебалакати з вогневиками?

Хоч Ун був роздратований, але погодився з товаришем. Піднісши голос, Зур заговорив протяжно й чітко:

— Син Тура і син Землі ніколи не билися з вогневиками. Вони не вороги їм!

Ліс мовчав. Уламр і собі озвався:

— Ун убив рудого звіра! Ун і Зур перемогли тигра! Вони мають замашні киї, гострі ратища і дротики! Якщо вогневики захочуть битися, то жоден з них не вернеться додому!

У відповідь знову мовчанка. Лише в листі шарудів слабкий вітерець. Ун ступив сотню ступнів у бік лісу, і голос його залунав ще дзвінкіше:

— Чому вогневики не відповідають?

Тепер, коли він підійшов ближче до узлісся, уламр краще розрізняв незнайомі запахи. І, знаючи, що вороги стежать за ним з пітьми, він відчув, як його знов розбирає страшний гнів. Гупнувши себе кулаком у груди, велетень гуконув оглушливим голосом:

— Ун переб’є вас усіх! Він кине ваші тельбухи гієнам!

Під темними склепіннями дерев аж виляски пішли. Уламр просунувся ще на сотню ліктів. Він був усього лише за триста ліктів від узлісся. Гукнувши Зурові стояти на місці, Ун знов пригрозив у темряву:

— Син Тура розчерепить вам голови!

Він сподівався, що вороги, побачивши його самого так близько, викриють нарешті себе.

На мить запахи посилилися, але тут же почали слабнути й даленіти. Ун, пробігши ще. півтораста ліктів, зупинився і випростався на весь свій величезний зріст. Тепер він з пращі міг метнути дротик аж до узлісся.

Зненацька з тилу почулися розпачливі крики. Зліва з-за куща вигулькнуло троє душ і кинулося напереріз, очевидно, щоб перейняти Уна. Побачивши це, син Тура зневажливо зареготав і поволі повернув назад. На ходу він вклав дротик у пращу. Та в цю хвилину праворуч вродилося ще троє вогневиків. Людей-лемурів опосів жах. Половина загону дременула світ за очі. Одначе Ра, кремез, чорноокий хлопець та ще один старий залишилися на місці. Вао навіть поривалася зупинити жінку, що тікала до лісу.

Дві громадки ворогів намагалися з’єднатися, щоб відрізати уламра від загону. Ун підніс руку, дротик просвистів у повітрі і вп’явся в плече одному напасникові. Ту ж мить Зур, потрясаючи над головою рогатиною, кинувся вперед. Ра за ним.

Вражені тим, що уламр завдав удару з такої відстані, здивовані, що Зур повів в атаку лісовиків, і побоюючись нової каверзи, вогневики відступили до лісу.

Ті, хто нападав праворуч, захопили в полон Вао.

Перепочинок був короткий. Ра стогнав з горя й люті. Ун переживав полон Вао як власну поразку. Навіть Зур забув свою звичну обачність, Усі вп’ятьох кинулися вони наздогін.

Вітер стишився. Ворожий дух на якийсь час перестав відчуватися. Коли ж його знову почули, вогневики встигли вже втекти далеко. Сліди вели крізь чагарі або через багнища, де можна було просуватися на превелику силу.

Уламр-велет був охоплений страшним гнівом. Цей безстрашний воїн ішов попереду, решта ледве встигала за ним. Зур і Ра намагалися не відставати від сина Тура. Кремез виказував завзяття і витривалість.

Розрізнені запахи знову злилися ніби в один згусток. Слід, попетлявши лісовими хащами, зрештою привів переслідувачів до річки. Скоро він роздвоївся, і син Тура зупинився в нерішучості, не знаючи, який шлях обрати. Зрештою він рушив туди, де в запахах викрадачів відчувався дух Вао. Дерева розімкнулися, поступившись місцем широкій галявині, порослій сухою травою. Нараз у сухостої шугнув стовп полум’я і помчав через галявину. Унові довелося вернутися назад до Зура. Хтось пронизливо скрикнув. Але вогонь після кількох спалахів погас. Уж рушив з товаришами на південь. Слід був втрачений.

Незабаром ліс закінчився. Попереду стелилася понура рівнина, на сході на відстані двох тисяч ліктів виднівся вогонь багаття. На камені біля вогню сидів чоловік, очевидно вартовий. Коли лісовики вибігли з пущі, вартовий схопився на ноги. Тієї ж миті біля багаття з’явилися вогневики, тягнучи за собою Вас їх було шестеро. Один ледве плентав ззаду, тримаючись рукою за плече.

Ун щодуху рвонув уперед. Але, пробігши півтори тисячі ліктів, став як укопаний. З грудей його вирвався крик досади. Перед ним було провалля — глибокий яр, виточений у землі, на дні його клекотіла вода. Унову появу вогневики зустріли реготом і тюканням.

Відстань, що відокремлювала уламра від ворожого табору, була вчетверо більша, ніж міг пролетіти дротик. Роздосадуваний син Тура нерухомо застиг на краю провалля. На ворожі крики він міг відповісти тільки погрозою.

Вогневики з’юрмилися круг багаття, певні своєї переваги, сповнені погорди до Унових спільників. Лісовики були для них небезпечними не більше, ніж шакали. Зур видавався миршавим