Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

З грудей лісовиків вихопився зойк. Ворогів на тому боці не було. Там, де вони стояли, залишилося тільки попелище та чорні головешки.

Більшу частину дня Ун і Зур разом з усіма лісовиками зміцнювали свій притулок, щоб зробити його неприступним для напасників. Тих засобів оборони, що могли вберегти печеру від хижих звірів, було недостатньо проти двоногих ворогів. Адже хижаки зрештою йдуть геть. Зате руді карлики та кзами, як знали уламр і ва на своїй шкурі, могли тримати облогу кілька тижнів. Звісно, сидіти в печері, якщо обложників багато, це все одно що приректи себе на смерть. Але проти півдюжини напасників — а минулої ночі вони помітили лише семеро душ — печеру можна було обернути в пастку для ворогів.

По обіді мисливці забили кілька антилоп і засмажили на вогні їхнє м’ясо. Лісовики поназбирували чимало їстівних рослин.

Суворе життя навчило первісних людей триматися насторожі. Слух і нюх у них був такий самий гострий, як у дхолів і шакалів. На щастя, їхній притулок був розташований так вдало, що вороги не могли підкрастися до нього непомітно. На півдні підступи до табору перекривала річка й берегові кручі. На сході — широкий степ, на заході — непролазні багнища.

Вороги могли напасти лише з лісу, що починався позаду печери. Проте й тут між узліссям і входом до печери лежав чистий простір, за яким зручно було спостерігати.

Отже, ворог не міг заскочити їх зненацька. Щоб досягти притулку, вогневики мусили пройти від п’ятисот де дев’ятисот ліктів на видноті під обстрілом дротиків і списів.

Аж до вечора жодний підозрілий запах не оповістив про підхід ворога. Смерком лісовики, рушивши цепом, прочесали околиці печери. Ун видряпувався на найвищі бескиди. Але вогневиків ніде не було видно. Якщо вони й були десь поблизу, то воліли триматися на недосяжній відстані.

Поступово до уламра вернулася його звична самовпевненість. Він сказав Зурові:

— Вогневиків було лише семеро. Вони пішли.

Він хотів сказати, що, побачивши велике багаття, вогневики побоялися напоротися на численний, добре озброєний загін і відступили. Зур не переставав тривожитися. Кривава розправа рудих карликів над його племенем навчила його не довіряти чужинцям.

— Якщо вогневики не прийшли зараз, — відповів він, — значить, вони вирушили по підмогу.

- Їхній табір далеко, — безтурботно заявив уламр. — Чому б то їм вертатися?

— Тому що лісовики не запалюють багать. Вогневики хочуть знати, що за нові люди з’явилися в пущі.

Зурова відповідь змусила уламра задуматися. Проте, порозставлявши дозорців так, щоб запобігти раптовому нападу, Ун знову заспокоївся. На варту, як завжди, він заступив перший.

Місяць, повніший і яскравіший, ніж попереднього вечора, мав зайти лише опівночі. Проте, на відміну від Уна й Зура, це мало обходило лісовиків, чиї очі добре бачили в темряві. Нічний морок радше давав їм перевагу над ворогом.

Навколишню тишу лише зрідка порушував крик хижака, що вийшов на лови. Сидячи коло багаття, Ун поринув у напівдрімоту. Інші вартові, троє лісовиків, теж куняли, ладні скочити на рівні при найменшому підозрілому запаху чи шереху. Слух і нюх у лісовиків були такі самі гострі, як у дхолів.

Місяць уже пройшов по небу дві третини свого шляху, коли Ун звів голову. Він побачив, що багаття ледь жевріє, і мимоволі підкинув дров. Потім понюшкував носом і стурбовано глянув на інших вартових. Двоє вже зірвалося на ноги. Третій теж підхопився.

Від лісу тягло слабким людським духом. Цей дух так скидався на запах лісовиків, що Ун подумав, чи не підходять до печери їхні нові родаки. Він обернувся до Ра. Лісовик, втягуючи ніздрями повітря, вдивлявся в пітьму. По його плечах пробігло тремтіння. При наближенні Уна Ра простягнув руку до лісу і щось пробелькотав. І син Тура збагнув: прийшли вогневики.

Зачаєні в лісовій хащі, вони бачили багаття, бачили уламра, але самі залишалися невидимими.

Про несподіваний напад не було й мови. Земля круг печери поросла густою, але низькою травою, лише подекуди височіли самотні дерева й кущики.

У попелястому місячному світлі зіркий Ун бачив кожну подробицю навколишньої обстановки. Його охопив войовничий запал, з грудей йому мало не вирвався бойовий клич. У його серці клекотіла лють. Вогневики вже перехопилися через річку і, поминувши пустище, ладналися напасти на притулок лісовиків, довівши тим самим свою зухвалість і зловорожість.

Перш ніж будити Зура, син Тура спробував розібратися в запахах і визначити, бодай приблизно, число ворогів. Несамохіть він сягнув по свою зброю на плечі: два дротики і спис. Унові кортіло виманити вогневиків з лісу: оскільки вони вміють кидати лише каміння, уламр може поранити або навіть убити кількох ворогів, перш ніж вони підійдуть настільки, щоб вразити його самого.

З печери одне по одному вибігали лісовики. Вони нюхом відчули наближення ворогів. Зур вибіг разом з ними. Завдяки Вао він одразу збагнув, яка небезпека їм загрожує.

Велет уламр то вдивлявся в своїх спільників, то в темну масу дерев. Тих, хто ховався за ними, повинно бути не більше семи. А в лісовиків — восьмеро дорослих чоловіків і четверо жінок, майже рівних їм силою. А потім, звісно, Ун і Зур. Якщо лісовики виявлять хоробрість, перевага буде на їхньому боці.

Але скоро уламр переконався, що більшість його спільників охоплена непереможним, панічним страхом і навряд чи встоїть перед рішучим наскоком. Тільки кремез, Вао, Ра та ще один чорноокий хлопець трималися