Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

Але він не все знав. Надійшла черга посміхнутися й оперативникові.

— А скільки ви дали хабара Нємченкові за те клопотання?

Штром витріщив очі.

— А скільки в Союзпостачі?.. Подивіться документи, — і Юрій витяг з столу копії нарядів, зізнань, фотографій, на яких зафіксовано злочин Штрома під час другої поїздки до Москви, коли він, заспокоєний «перемогою» над молодим опоративииком, найменше чекав цього.

З обличчя постачальника збіг посміх, навіть бородавки на лобі зблідли.

— Знаєте що, дорогий, — раптом рішуче сказав він. — Давайте поговоримо щиро. Хочете? Тільки, так би мовити, неофіціально… Нам доведеться, певно, ще не один раз зустрічатися. Я радий, що саме з вами розмовляю. Отже, пропоную джентльменську угоду: я вам розповім про все. Про таке, чого ви ніколи й ні від кого не почуєте. Але ви на цей час відкладаєте ручку і нічого не записуєте. Це неофіційна частина, так би мовити. Потім вдвох і вирішуємо, що записується у протокол, і я підписую… Якщо згодні, починаю…

Юрій подумав і кивнув головою. Штром провів долонею по своєму обличчю і сказав:

— Преси!.. А як же фабриці без них? Державне підприємство ми без року тиждень. Все устаткування, фонди тощо перейшли в спадщину від артілі. А ви знаєте, що таке була артіль у нашій промисловості? Попелюшка! Пасербиця. Верстати — в останню чергу. Сировина сяка-така. Фінансування — аби тільки дихали.

А плани — давай. Давай, давай! Державній фабриці все планується, все занаряджується, а нам — що з носа спаде…

— Ви вже не перший рік державна фабрика, — зауважив Гармаш, — якщо навіть і взяти до уваги вашу скаргу на постачання артілей.

— Це, так би мовити, історія, минуле… Для того, щоб зрозуміти сучасне… Але артіль працювала, продукцію давала, план виконувала й перевиконувала. Чиїми руками, чиїм мозком усе це добувалося, чиїми нервами? Штрома, Басистого, Бородкіна… Ми собі сушили голови, як виконати план, як дати людям потрібний ширвжиток, хоч сякі-такі босоніжки, спіднички, берети, сумочки, плащі, скатертини, дітям — іграшки і всілякі інші дрібнички…

— Ого! — не стримався Юрій.

— От вам «ого»! Це наше виробництво. А інші артілі давали кофточки, панчохи чи взуття, одне слово, одягали і взували людей. Буквально з повітря ткали, в'язали, шили, штампували! Ночами не спали, мозок собі викручували, де і як що-небудь роздобути… Ну, а за спасибі ніхто й дулю не дасть… То як, по-вашому, ділові люди шкоду державі принесли? Ми корисну справу робили, себе не жаліючи…

— Може, собі не жаліючи, — знову не стримався від іронії лейтенант. — А вас, махінаторів, кривдять, правда? Не цінують! Орденів не дають, пам'ятників не ставлять. До відповідальності притягають… Яка несправедливість!.. Може, так і запишемо у протокол?

— Ні, ні! — змахнув рукою Штром. — Писати не треба. Це просто так. Щоб ви мене надалі правильно розуміли. І щоб інших теж розуміли, тих, з якими доведеться справу мати. Коли ви на такій роботі. Так би мовити, дружня порада молодому працівникові, який повинен знати життя.

— Дякую, — голосно сказав Юрій. Зухвалість Штрома вже навіть не сердила, а смішила його. — А про конкретні преси, які ви добули за хабар, розкажете?

На цей раз Штром не розгубився.

— Подумайте, кому шкода від того, що ми забрали на воронезькій фабриці те, що лежало без діла? Всі тільки виграли: державі вигідніше, щоб верстати працювали і давали продукцію, а не іржавіли на подвір'ї, нашим робітникам добре, бо заробіток мали, ну, звичайно, і керівництву фабрики приємно…

— Приємно, — похитав головою Гармаш. — Знаєте що, Марку Аврелійовичу, давайте умовимось: ви не будете турбуватися про державу. А щодо того, ніби всі виграли від ваших махінацій, то якраз усе навпаки. І ви це прекрасно знаєте… Але запишемо тільки одне: ви визнаєте, що давали хабарі за преси.

— Ні, ні, не поспішайте записувати, — благально склав руки Штром. — Це ви завжди встигнете… Давали ж тільки, щоб узяти нам, а не іншій фабриці, з іншої республіки.

— З патріотичних мотивів? — Юрія знову брало зло. — Не вдавайте із себе борця за інтереси трудящих! Дуже неприємно слухати… Ось почитайте свідчення Артюхової. За ваші хабарі на воронезькій фабриці демонтували як непридатні і списали хороші преси. Ви й це знаєте. Також знаєте, що цих пресів не вистачає. Але ви хотіли собі «урвати» їх, щоб заробити на цьому… Яка продуктивність такого преса на вашій фабриці?..

— Босоніжок, скажімо, сотні півтори-дві за зміну.

— Сто тридцять пар, — уточнив Юрій. — А на воронезькій фабриці — сто дев'яносто — двісті. Хто виграв і хто втратив від ваших махінацій?

Постачальник мовчки знизав плечима.

— Втратила держава, люди, ті самі, за яких ви нібито вболіваєте… Ви обікрали їх…

— Ну, знаєте, — обурився Штром. — Я ні до кого в кишеню не ліз!..

— Ще й як, Марку Аврелійовичу!.. Не удавайте, ніби ви цього не розумієте… За скільки продавалися «ліві» — спідниця-криполін, пара босоніжок чи берет?..

— Усі продавалися однаково, — вихопилося у Штрома, і він раптом зашарівся так, що з рудого став червоним. — Я маю на увазі, що не було в нас ні «лівої», ні «правої» продукції, — намагався викрутитися він, зрозумівши, що необачно визнав продаж через крамницю краденої продукції.

— Це ми вже запишемо, — рішуче зауважив Юрій, беручи ручку. — Моє запитання і вашу відповідь.

— Ви порушуєте угоду, — заперечив Штром.

— Можете не підписувати…

Штром махнув рукою.

— Ви вважаєте, що не обкрадали людину, яка купувала в крамниці «вашу» продукцію по державній ціні? Скільки коштує, скажімо, берет?

— Півтора карбованця.

— А собівартість?

— Ну, копійок п'ятдесят-шістдесят. Але ж і держава продає по півтора!

— По-перше, держава повертає трудящому цю різницю у вигляді дитсадка, школи, поліклініки, стадіону, парку, будинку відпочинку тощо, а ви, здається, нікому з покупців не повернули й копійки. По-друге, і ті п'ятдесят копійок, які державна