Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але коли оперативний уповноважений поцікавився його біографією, він пожвавішав.
Біографія? О, він нею задоволений! Родом із незаможних сільських службовців, працював, учився, воював. Мав поранення. Щоправда, легке. Потім працював у польових комендатурах, був у Німеччині… Після війни — на господарській роботі. Майже десять років керував артіллю. Зробили її фабрикою, і він став директором. Завжди виконував плани. Працював на благо людей, держави не покладаючи рук. Його заслуги помітили. Портрет красувався на районній Дошці пошани, двічі писали в газеті як про хорошого директора, обрали депутатом райради…
Лейтенант, немов підтверджуючи слова Басистого, витяг зі столу конверт з вилученими документами та посвідченнями і висипав їх на стіл…
— І як ви дійшли до такого дволикого життя? — стримано, але все одно гнівно спитав Юрій.
І тут директор фабрики на хвилину став знову колишнім Басистим.
— Як ви смієте?! Хто вам урешті дозволив? — скипів, блискаючи очима. — Я буду скаржитись! Ви ще відповісте за це!..
— Народ дозволив, — спокійно відповів Юрій. — Партія, радянська влада. Ваші однополчани, що полягли в бою…
— Ви ще пошкодуєте! — погрозив він. — З вас ще спитають!
— А поки що я вас питаю і ви не хочете відповідати. Де взяли такі величезні гроші, валюту?
— Причепилися: де?! Я так само знаю, як і ви. Винен — привіз трофеї, картини. Якийсь фашист сховав у рамах долари. А що мені до того! Якби знав, давно сам витяг би… — Він запнувся і, подумавши, що його можуть неправильно зрозуміти, додав: — і відніс би куди слід…
— До нас… або в банк, — кивнув Юрій, ніби вірячи словам Басистого. — А скажіть, Володимире Августовичу, — наче між іншим спитав він, — якого року ви привезли в Київ картину Ахенбаха[19]?
— Якого? Тисяча дев'ятсот сорок п'ятого я привіз трофейні картини, — роздратовано кинув Басистий.
— І відтоді пейзаж німецького художника висить у вашій квартирі?
— Так.
— То який же фашист міг сховати в ній під час війни радянські купюри випуску тисяча дев'ятсот шістдесят першого року?
— Що?! — схопився Басистий. — Брехня!
— Сядьте! — наказав Юрій і, коли затриманий опустився на стілець, додав — А пачки доларів чомусь були в картині російського художника Нестерова[20]…
— Ви зробили якусь махінацію! — скрикнув Басистий. — Скористалися, що я знепритомнів, і перемінили пачки!
— Ну, це вже, даруйте, дурниці, — зауважив лейтенант. — Коли у вас стався сердечний приступ і ви лягли на диван, крім понятих, була ваша дружина. Вона й підписала протокол. — Юрій підсунув протокол Басистому, щоб той побачив підпис. — А ось і фото, зроблені під час обшуку. Певно, ви дуже квапились, коли ховали гроші, от і переплутали… І одна, і друга — пейзажі, обидві без табличок на рамах. Ви, здається, не дуже розумієтесь на мистецтві?..
Басистий повільно відкручував патрон з валідолом. Очі його погасли, і погляд знову став очманілий.
Інакше тримався на першому допиті Штром.
Наче нічого й не сталося, він запопадливо відповідав на запитання Гармаша. Удавав із себе доброзичливця, який прагне допомогти молодому оперативникові викрити злочинців, радий це зробити для нього й для встановлення істини, але, на жаль, часом не розуміє, чого хочуть від нього.
Юрій прийняв цю, нав'язану йому Штромом, гру. Удавав, ніби вірить у щирість Марка Аврелійовича і залюбки приймає від нього допомогу.
Час від часу Штром навіть жартував, посміхався, і лейтенант намагався дотримуватися такої самої поведінки.
Але яких зусиль, якого напруження нервів і волі вимагало це від нього!
Іноді йому починало здаватись, що постачальник і справді стає відвертим, але потім знову з'ясовувалося, що то тільки маневр. І тоді в Юрія було відчуття, наче він штовхає у гумову стіну, що піддається, вгинається, але, як тільки послабити натиск, знову стає на старе місце.
Гармаш кріпився, пам'ятаючи слова Вовченка: треба переконати Штрома, що цінності, які той, безперечно, сховав у колишньої дружини, треба повернути державі.
Саме на це й повертав розмову Юрій.
— Цінності? — наївно перепиту пав Марк Аврелійович. — Які можуть бути в мене цінності?! Найбільша цінність це я сам, моя голова, мої руки. Ніколи коштовностей не збирав. Гроші?.. Сміття! Скільки їх перейшло через мої руки, якби ви тільки знали! Але були й відійшли… І я за ними не шкодував. Аби в мене тільки голова була здорова й руки цілі. А гроші завжди будуть… Вас дивує, чому ви нічого не знайшли? Хай це вас не дивує. У мене грошей і не могло бути. Сказав же: самі по собі гроші — сміття. Головне — їх застосування. Гроші мають робити більші гроші, а не лежати в скрині. Інакше на біса вони потрібні!..
Розуміючи, що так легко це питання не розв'яжеш і на відвертість цього хижака з філософією капіталіста не викличеш. Юрій взявся до справи з іншого боку.
— Значить, ви їх вкладали в обіг, сировину, в устаткування?.. Розкажіть, Марку Аврелійовичу, як ви одержали у Воронежі пресувальні верстати…
— Верстати? Дуже просто, — після паузи заговорив постачальник. — Звернулися до Управління легкої промисловості. Тут поклопоталися, у Москві дозволили, і Воронеж віддав нам свій брухт.
Штром опанував себе й знову невинними очима поглядав на Юрія. Може, постачальник і сам не відчув,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тайники розкриваються вночі», після закриття браузера.