Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

Майже ніхто не знав, де я живу. Найкращі друзі ніколи не прийдуть сюди. Хіба тільки в тому разі, коли довелося б рятувати мене від небезпеки й переправляти до Болгарії. Від інших, хто знав мою адресу, не доводилось чекати приємних звісток у такий незвичний час…

Тихо встав, накинув піджак, у якому завжди носив нікельований маузер, але не поспішав відчиняти. На сходах не чути було кроків, непроханий відвідувач явно не збирався йти.

Я підійшов до дверей босоніж, вважаючи, що абсолютно безшумно, і все ж почув характерний, добре мені знайомий голос:

— Годі розглядати мене, відчиняй. Це я.

Я відчинив. Борсук глянув на мене спідлоба, кислий, похмурий, у пожмаканому піджаці.

Не запрошуючи його, я пройшов уперед. Одну руку тримав у кишені, у другій диміла сигарета.

— Закладаюсь, — пробурчав він, — ти накинув піджак тільки тому, що в ньому лежить якась залізяка. І чого ти боїшся? Може, винен?

— Не більше за тебе.

Не чекаючи запрошення, Борсук всівся у фотель і, наче господар, наказав:

— Нічого стовбичити, дай-но газованої води відсвіжити рота, а коли нема води, коньяк напевно знайдеш, хоча знаєш, що я віддаю перевагу нашій слив'янці.

Я вийняв з холодильника воду, дістав пляшку сливової.

— Еге, оце напій! — вигукнув він. — А коли знайдеш щось і на зуб…

Знову застиг як засватаний.

Я нарізав ковбаси, й, коли сів навпроти нього, він уже встиг хильнути ракії. Налив йому ще, цокнулися, випили, і він заплямкав ковбасою.

— Начальство гнівається, коли порушують його спокій, але ти своя людина і нічого бурмоситись. Я щойно з поїзда, подітись нікуди, то — одразу до тебе.

— Звідки приїхав?

Борсук назвав місто, де була американська школа.

— Звідти нема поїздів у такий час.

— Ти їздиш машиною і не знаєш розкладу поїздів.

— Маєш рацію, не знаю, але абсолютно певен, що в цей час звідти нема жодного поїзда.

— Ти диви, як затнеться на чомусь, упертіший за віслюка! Ти краще ще налий мені ракії, бо незручно ж мені самому наливати. Ну, як життя? Виголошуєш промови, закликаєш наших співвітчизників повстати й повалити червону тиранію, а вони й не думають повставати^ та й влада од твоїх промов і коментарів і не збирається хитатись.

Я сидів, мерзлякувато зіщулившись, і дивився на нього скоса, мовчки, очікувально. Знав, що, коли він розбазікався, неодмінно вибовкає і те, за чим прийшов, не чекаючи заохочень чи розпитувань.

— Отже, поживаєш добре, га? І нечисте сумління по ночах тебе не терзає? Чи все-таки щось погане ввижається по ночах? Скажімо, ніж, кров?

Розмова звернула у небезпечне річище, і, попри миролюбний погляд мого незвичного гостя, я про всяк випадок опустив руку в кишеню, де лежав пістолет.

— А я не маю таких намірів, — засміявся Борсук і знову налив собі ракії. — Ти ж добре знаєш, що в мене рентгенівські очі. Не чіпай іграшку, бо, поки ти вихопиш одну, я спрямую на тебе дві.

Він мав рацію. Коли вже вирішить почастувати мене кулею, мені навряд чи вдасться випередити його — не випадково ж стільки років працював у диверсійній школі.

Борсук глянув на мене з-під кошлатих брів і пробурчав:

— Слухай-но, чому всі ви дивитесь на мене як на різника? Облиште нарешті, бо… бо і в мене є гідність, та й знаходяться люди, які сприймають мене як людину, тож я й оком не зморгну, щоб зарізати вас і перекинутись до них. Мені вже за п'ятдесят, я вештаюсь по чужих землях, наче безпритульний собака, танцюю на задніх лапках перед тим чи тим начальником. І для чого? Поясни мені — для чого? Щоб мати кусень хліба й пляшку. Але зрозумійте — і мені терпець може урватися, а тоді кепсько вам буде! І край!

Він ударив долонею по столу й мало не побив чарки. Цей несподіваний вибух був чимось викликаний, але я все ще не міг зрозуміти причин.

— Чого це ти розкричався? Хто це тебе так завів, що ти на мені лють зганяєш?

— Хто? Такі ж начальники, як і ти. Непереливки мені вже од наказів і начальників. Не можеш зустрітися, з ким хочеш, не можеш випити ракії там, де тобі п'ється, — та чи мало чого!

— Невже й до мене приходити забороняють?

— А звідки я знаю, якому богові ти молишся? Знаю тебе як надійну людину, стільки років тебе знаю, чув про тебе гарні слова від гарних людей, але ж, виходить, і тобі довіряти не можна,

— Чим же я підірвав твою довіру?

— Звідки я знаю чим! Коли б я вмів читати людські думки, усе б для мене було ясно, а так я наче в тумані. Розумію тільки, щось сталося, а що саме — один бог відає!

— І що ж ти почув? — тихо, байдуже запитав я.

— Я вже сказав — тільки якийсь душок і нічого більше.

— Ти з чотирьох чарок не напиваєшся, а твої балачки…

— Ха, хлоп'я ти зелене, думай краще, як вберегти голову, і не стався так легковажно до цих моїх балачок.

— Берегти голову, щоб ранком, як ітиму на роботу, мене не збила якась машина? Наприклад, блакитно-синій «фіат»? За кермом якого сидітиме водій з пишними вусами?

Він, мабуть, чекав, що, сказавши це, я торжествуватиму чи викажу своє презирство. А