Читати книгу - "Коло смерті"

— Так, це той вірш. Мені він завжди подобався. Для мене він означав непримирення з долею, боротьбу до останнього подиху, на противагу християнській покірності, якої я ніколи не визнавав. Та потім настає мить, коли треба глянути правді в вічі. Я не хочу змарнувати своїх останніх днів у наріканнях і даремній люті супроти неминучого. Хочу сповна використати відведений мені час, побути з людьми, яких люблю, набалакатися з Унн і дітьми… і добрими друзями. Сказати їм щось важливе чи просто побути разом. Добре, що ти прийшов…

Досі я ще не зовсім усвідомлював усього. Не до кінця. Але Петерові слова, тверді й ясні, мов алмази, неможливо було витлумачити помилково, неможливо пропустити повз вуха, і, як я не намагався, не зумів стримати сліз.

— Я прийшов Не задля того, щоб ти мене втішав, — мовив я згодом. — Мало б бути навпаки.

— Може, й ні… Мені розрада не потрібна. Мені потрібна мужність. Смерть — паршива штука.

— Не знаю, чи маю достатньо мужності, щоб поділитися.

— Маєш! Ти наймужніша людина з-поміж небагатьох, кого знаю.

Я приголомшено глянув на Петера.

— Яка там у мене мужність!

— Я знаю, що кажу. Ти ніколи не здаєшся. Які б похмурі перспективи не вимальовувалися перед тобою, якими б поганими не були шанси чи безнадійною ситуація, ти ніколи не опускаєш рук. Просто сунеш напролом…

— Дехто назвав би це дурістю…

Його сміх, чистий і щирий, приніс полегкість в мою душу.

— І це теж правда, Мікаелю. І це теж!

Потім ми розмовляли про звичні речі. Про адвокатуру загалом, про колег, про справи виграні і справи програні. На нас війнуло ностальгією, згадували студентські часи, давноминулі дні, друзів, які розгубилися світом, і друзів, які відійшли. Унн принесла нам чаю. Ми трохи покепкували з себе, мовляв, ще кілька років тому сиділи б, попиваючи пиво або віскі.

— Ага, — сміялася Унн. — Мікаель ночував би в кімнаті для гостей, а вранці ніхто б не міг вас добудитися, і довелось би мені телефонувати в контору, просити терміново скасовувати всі призначені зустрічі й вислуховувати чортихання секретарок. Ех, старі, добрі часи!

— Еге ж, — зітхнув Петер. — Гарні то були дні. Ось тільки ми були надто заклопотані, щоб збагнути це вчасно.

Раптом я побачив, як Петер стомився, шкіра посіріла, глибока складка навколо, губ свідчила про приступ болю. Я підвівся, сказав, що мені треба вже йти.

— Ми не поговорили про тебе, Мікаелю. Як даєш собі раду? Які прогнози в твоїй справі?

— Усе гаразд, — бадьоро відповів я. — Усе під контролем. Я ще навідаюся до тебе, Петере. Відпочивай…

— Якщо, справді, маєш намір іще прийти, то не затягуй з відвідинами, — сказала Унн, коли я вже стояв, прощаючись, на сходах.

Я помітив, як волого блищать її очі.

— Невже так швидко?

— Він тане на очах, Мікаелю. І що б він тобі не казав, він боїться… і потребує тебе. Приходь якнайшвидше, будь ласка. Нині був гарний вечір.

Споночіло. Вуличні ліхтарі світилися у тумані, ніби оторочені таємничими ореолами. На дорозі жодного авта, окрім мого. Колеса шаруділи по мокрому асфальту. Котячі очі-світлячки вигулькували з туману обіч шосе мерехтливою гірляндою, і миттю згасали, ховаючись. Раптом на мене зійшло дивне відчуття, ніби я завмер, ніби не я рухаюся, а все навколо мене, і моє авто — єдина непорушна точка в світі, який безупинно перемінюється. Моя матір, мій батько, а тепер і Петер, усе й уся пролітали повз мене з шаленою швидкістю, швидше й швидше, щоб потім згаснути, наче іскри, у темряві.

Обличчя чоловіка, який відчинив двері, на коротку мить нагадало мені Петера: майже такі схудлі й запалі щоки, обтягнений шкірою череп. Але то були не сліди хвороби, лишень прожитого життя, не було м'якості в його рисах, хіба примітивна брутальність, властива багатьом алкоголікам.

— Слухаю вас? Чого вам треба? — запитав він низьким, хрипким голосом. З рота йому тхнуло сигаретами й зіпсутими зубами.

— Ви Томас Єгер? Моє ім'я Мікаель Бренне, адвокатська контора Берґстрьом. Я тут за дорученням вашої дружини Маґди Єґер.

— Моєї дружини? — він голосно реготнув. — Моєї дружини Маґди? Що ж, заходьте!

Помешкання було тісне й темне. Томас Єґер запросив мене сісти на канапу. Собі підтягнув стільця, осідлав його, опершись на спинку. Він, хоч і був худий, руки мав міцні й жилаві, з м'язами, наче скрученими канатами. Шевелюра з глибокими залисинами, чорне волосся зачесане назад. За словами Маґди, колись він був вродливим чоловіком з розбишацьким вогником в очах і ласим до жінок.

— Ну? — запитав він. —