Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

«Ні, Георгія викликати потрібно лише в крайньому випадку. Якщо справді до відділку заберуть — тоді. Робін майже в мене в руках, не можна дозволяти Жорикові завалити справу», — у думках чомусь несподівано проясніло.

— Я майже готовий, — знову вистромився з вікна Артем.

— Ти мене спершу забери, потім збирайся, — спробувала запротестувати я, але сусід знову зник.

Мене тим часом осяяло, що було досі зовсім мені не властиво. Я вже знала, що робити! Висмикнула — навіщось разом із цвяхами, тиньком та іншим стінним м'ясом — балконну мотузку для білизни, ретельно перев'язала замотану в ганчірку валізу, по тому примотала її собі до спини на зразок рюкзака. Свою сумку надягла на шию.

— Пішли? — знову вистромився зі свого вікна Артем.

— Ти тільки покажи, як лізти, — недбало кинула я, приховуючи хвилювання. Про те, як можна спуститися з шостого поверху балконним рядом, я знала суто з кінофільмів.

Проміжок між вертикальними балконними рядами в нашому будинку дизайнери, які не страждали забобонами щодо карних злочинів, вирішили прикрасити декоративними бетонними ґратами. Артем переліз через поруччя, дотягся рукою до найближчого трикутного отвору, з яких складався візерунок ґрат, потім перемістив у сусідній отвір стопу та доволі швидко перебираючи руками й ногами, немовби сходами, спустився на рівень мого поверху, а далі легко перемістився з декоративних ґрат на балкон і виявився поруч.

— Уже краще піду та здамся, — категорично заявила я, — бо так не зможу.

Артем тяжко зітхнув.

— Нагору лізти простіше, — по нетривалому роздумі констатував він. — Не так страшно, та й ближче. Ти тільки перелізь на ці ґрати, а далі вже дурниці. Ось так, — Артем наочно продемонстрував сказане, — що, пожежними драбинами ніколи не користувалася? Те самісіньке! Трьома кінцівками тримаєшся, четверту переставляєш. Зрозуміла? Давай, ставай на поруччя. Тримаєшся? Та не дивися ти вниз!

З’ясувалося, що не дивитися вниз я не можу. Рухатися, усвідомлюючи, на якій висоті це відбувається, теж не можу. Кінцівки ніби скам'яніли, я не могла поворухнутись.

— Ну гаразд, зараз я тебе затягну. Не пручайся тільки… — незрозуміло яким робом Артем вчепився за щось на ґратах ногами й зробив спробу схопити мене попід пахви. Я з дитинства боялася лоскоту, тому здригнулась усім тілом і ледве стримала крик, однак ще міцніше вчепилася за свій балкон. — Ет, не вийде. Слухай, але ж я тебе мотузкою страхувати можу.

Тієї миті, коли я почала несамовито мотати головою на знак протесту, в мої двері кілька разів подзвонили. З переляку я стала на подив покірливою. Як наслідок — напівпритомна виявилася практично розіп'ятою на триклятих декоративних ґратах. Отвори в них розташовувались на чималій відстані один від одного. Я заклякла від жаху і ввіткнулася носом у смердючий бетонний пил.

— Віддай мені валізу, — скомандував Артем звідкілясь згори.

— Не можу, — чесно зізналась я, — бо так її в поспіху до себе примотала, що тепер дуже довго вовтузитись доведеться, аби мотузку зняти.

Артем вилаявся крізь зуби та пробубнів щось не надто люб'язне щодо жіночого інтелекту. Він збігав до себе по мотузку і, незважаючи на мій панічний жах перед будь-якими дотиками, обмотав нею мій стан.

— Постарайся второпати, що я кажу, — звелів він так, начебто звертався до навіженої. — Дивися, тепер я тебе страхую. Навіть якщо зірвешся — я тебе затягну назад. Отже, лізьмо нагору!

Незважаючи на запаморочення, що посилилося від слова «зірвешся», я все-таки зважилась на той шлях.

Сусід з восьмого поверху по кількох пошепки кинутих Тимком словах стулив пельку й поквапився ретируватись углиб свого житла. У районі дев'ятого поверху повзти стало значно складніше: ми потрапили в зарості винограду. Я заприсяглася, що найближчим часом відряджу сюди працівників санепідемстанції, аби помститися триклятим кузькам за нахабні й безборонні танці на моєму обличчі, однак таки доповзла до кінця ґрат. Артем затяг мене на пласку чорну гладінь даху й сів поруч, аби відсапатися.

— Що ти сусідові наговорив? — я вже усвідомила, що жахливий підйом залишився позаду, й трохи заспокоїлася.

— Та так, — відмахнувся Тимко. — Сусід згори — людина з поняттями. Я йому сказав, як є: від міліції втікаємо, від політичних репресій рятуємось. Ти ж раніше журналісткою працювала…

Я не стала пояснювати Артемові, що в нашому місті політичні переслідування журналістів неможливі. Суспільна думка настільки не відіграє ролі в нашій політиці, що ті, хто її намагається формувати, небезпечними бути не можуть. Що б не написав журналіст, як би не поставився до цього читач — влада все одно вчинить по-своєму.

— Міг би просто пляшку пообіцяти за мовчання, і все було б гаразд, — я згадала безліч подробиць про сусіда з восьмого.

Але й сумні моменти життя мають свій позитивний бік. Я звелася й рушила до однієї з будок, що стирчали на даху. Природно до тієї, що подалі. Мені ж потрібно було потрапити до сусіднього під'їзду. На щастя, в нашому будинку постійно велися якісь ремонтні роботи, й мешканці верхніх поверхів, стомлені віддаванням та забиранням ключів від виходів на дах, просто не замикали їх.

— Як із під'їзду вийдемо, відразу лізь через поруччя та стрибай за ґанок, — шепнув мені на вухо сусід, коли кабіна чужого, пропахлого потом і подряпаного непристойними написами ліфта спускала нас донизу. Артем, збуджений пережитим, втратив свою звичну блідість. Веснянки розчинилися на зарожевілих щоках, очі блищали справжнім запалом. Пригоди вочевидь позитивно впливали на зовнішність мого сусіда. Чого, судячи з його наступного зауваження, ніяк не можна було сказати про мене: — Слухай, посміхнися. У тебе вигляд зовсім переляканий. І неодмінно зазирни в свою пудреницю, чи де там ще в тебе ховаються дзеркала.