Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Лукаш (не відкрита самому собі архетипна українська Мужність, адже це відкриття можливе лише з допомогою Іншої — закоханої жінки) — чудо натуральної любові, яке переживає Мавка Лесі Українки. Своєю любов’ю вона успішно творить Лукаша з цієї комбінації банальності (того, ким був Лукаш для себе) і піднесеності (того, ким стає Лукаш для Мавки, олюднюючи її, тобто обдаровуючи душею). Якщо в драмі бажання український жіночий суб’єкт використовує метафізичного Іншого — символічного Батька — як засіб, пов’язаний з самопізнанням, а відповідно виникає потреба десексуалізації, ухиляння від натуральної любові, що прирікає реального любовного об’єкта (як у «Блакитній троянді»), то в «Лісовій пісні» любовний потяг «олюднює насолоду», олюднює саме бажання. Невипадково основою любовного сюжету є олюднення Мавки, що насичує драму наскрізним духовно-сексуальним пафосом[747].

Найкраще визначити сексуальну любовну ситуацію — це сказати, що внаслідок неї відбувається десублімація (А. Зупанчич), яка не означає «перетворення піднесеного об’єкта в банальний об’єкт», а передбачає порушення положення і зсув піднесеного об’єкта, усвідомлення «мінімальної відмінності» між обома[748]. У зв’язку з цією психосемантикою сексуальної любові можна вести мову про специфіку порубіжної психопоетики Лесі Українки: «Лісову пісню» в психоісторії української літератури слід розглядати як завершальну стадію пошукового художнього синтезу, тобто як символізацію модерного єднання національного ново-романтизму, символічно втіленого в образі інстинктивної української жінки (Мавки, яка прагне в людський світ) і національного новореалізму, символічного втіленого в образі прагматичного й метафізичного українського чоловіка (селянина Лукаша, який обдаровує жіночий інстинктивний світ свідомістю). Таким чином, пророчо утверджується в національному світі творчий синтез Мужності і Жіночості заради подолання загрозливого інстинкту смерті. Адже Мавка символізує лібідозне несвідоме, яке є носієм українського безсмертя. Як зазначав Фройд, несвідоме людини не вірить у власну смерть. Саме цю істину материнського лібідозного коду несе у чоловічий світ Мавка, здобуваючи у ньому через любовне переживання батьківську свідому душу.

Меланхолійна прелюдія до «поважної» творчості О. Кобилянської

«Я не просто жінка, — писала О. Кобилянська у листі до О. Маковея, — а жінка з душею, поважною як смерть». Однак її творчість можна поділити на дві частини: несвідому материнську і свідому батьківську, або «поважну». Перша — виразно автобіографічна, де образно втілюється її еротичне життя, внутріпсихологічні проблеми, виявляється їх меланхолійний пафос, який відсилає до материнського німецького коду. Другу — характеризує стиль «поважної» письменниці, що означає утвердження українського батьківського коду. Розщепленість творчої психіки між різнонаціональними кодами, материнським і батьківським, є особливо цікавим об’єктом для психоісторичного дослідження, оскільки виявляє онтогенез імперського суб’єкта.

Поважність «батьківського» письма О. Кобилянської вивершується у романі «Земля» (1905), написаному як пророчий текст — «з поглядом у будучину». Цей роман може бути співставлений із романом «Земля» (1887) Е. Золя, де французький письменник прагнув показати селян як несвідомих людей, сутність яких визначає інстинктивне, «тваринне життя». Страшна правда про свій несвідомий народ, що керується у діяльності стихійними бажаннями, закономірно лякає свідому власних інстинктів творчу особистість, якою був Золя. У романі «Земля» О. Кобилянська, уникаючи притаманного Е. Золя жорсткого натуралізму, який відповідає характеру чоловічого письма, містично й шляхетно виявила вкорінений в українське народне несвідоме національно-психологічний комплекс братовбивства через модерну інтерпретацію біблійної історії про Каїна й Авеля.

Братовбивство як українсько-психологічний комплекс, що відсилає до покоління архетипних вбивць, стає закономірним привидом-попередженням на порубіжжі. Адже цей деструктивний комплекс потужно символізувався у поезії Шевченка, повісті «Страшна помста» Гоголя, романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та ін. Активізоване деструктивне несвідоме і надалі символізуватиметься через комплекс братовбивства. Психоаналітичне лаканівське розуміння таких комплексів, що постійно виринають у психоісторії літератури, пов’язане із символічним поверненням Реального як несвідомого. Роль, яку грає Реальне в Лакана, означає, що несвідоме вривається у реальність як травматичне повернення, в «привидах живих покійників» (С. Жижек), які не хочуть залишатися мертвими, тому знову і знову повертаються, щоб здійснити символічні розрахунки. Ці «привиди» мають смисл не виконаного символічного закону, є знаком порушення у символічному ритуалі, процесі символізації. У тлумаченні цієї символізації С. Жижек посилається на міф про Едіпа і працю «Тотем і табу» З. Фройда, який реконструює міф про вбивство батька. Однак С. Жижек не відчитує національного коду психоаналізу Фройда, який невипадково подає два різні тлумачення міфу про батьковбивство. Перше тлумачення — характерне для імперського суб’єкта, воно ґрунтується на установці, за якою батько як інстанція заборони закриває шлях для інцестного задоволення і для порушення табу, тому через вбивство батька ліквідовується перешкода і можна насолоджуватися забороненим об’єктом. Друге тлумачення — характерне для національного суб’єкта, який архетипно переживає родинну провину, тому тут вбивство батька не усуває перешкоди, не робить задоволення доступним, а навпаки — мертвий батько виявляється сильнішим за живого: з’являючись після смерті як агент символічного закону, остаточно закриває доступ до порушення табу. Тобто реальний батько у національному світі не має такої влади, яку отримує мертвий батько, адже, за словами С. Жижека, тут «вбивство батька інтегрується у символічний всесвіт» і «мертвий батько починає владарювати в особі символічної інстанції Імені-Батька»[749]. Тобто національний суб’єкт тісно зв’язаний з психічною матрицею, імперський діє за відсутності психічної матриці, як язичник, який не помирає, тому що не живе.

Привид вбитого Батька, як і інші привиди, зокрема привид вбитого Брата в українській літературі та вираження в особі символічної інстанції Імені-Брата, переслідуватиме нас, як сказав би Жижек, поки остаточно не інтегруємо травму цієї загибелі в нашу історичну пам’ять. Тому роман «Земля» Кобилянської є поважним у тому сенсі, що письменниця інтуїтивно підключається до пророчого дискурсу української літератури, а відповідно — до її психологічного коду. «Ми тому такі нещасливі, — як сказав би апостол Павло українцям, — тому що ми вбили Бога-отця, а це відкрило нам шлях до братовбивства».

Традиційне літературознавство вивчало творчість Кобилянської передусім через другу — «поважну» — частину, модерне (С. Павличко, Т. Гундорова, В. Агеєва та ін.) звернуло увагу на маргінальну сторону її життя і творчості. Так, С. Павличко інтерпретує маргінальну проблематику прози Кобилянської як явище модернізму і фемінізму: «Розгубленість і страх чоловіків перед фемінізмом узагалі і Кобилянською зокрема, пояснювалися й тим, що вона торкнулася сфери, яка не існувала для патріархальної культури. Йдеться про сексуальність»[750]. Інтерес до сексуального інстинкту, на думку С. Павличко, був мотивований фемінізмом, який руйнував цнотливість, святенництво і прагнув зазирнути туди, куди боявся дивитися традиційний письменник-народник. У праці «Femina melancholica: Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської» (2002) Т. Гундорова аналізує меланхолію як символічний процес модерної ідентифікації жінки у творчості Кобилянської: «Бажаний, але неможливий розрив із материнським «тілом» культури, нації і статі програмує особливий меланхолійний контекст цілої творчості Кобилянської»[751]. Femina melancholica