Читати книгу - "Армагед-дом"

Олександровича Верверова, головного політичного супротивника генерала Стужі. Мертвого супротивника. Утім, і сам Стужа тепер мертвий — в усіх значеннях. Життя його обірвалось під час апокаліпсису; все, що лишилося від його тіла, поховано під шарами землі, каміння, піску. Усе, що лишилося від його імені, поховано під шарами проклять, і вони, прокляття, важчі за найстрахітливішу брилу.

А Верверова просто забули. Усі, крім його вдови. Бо його діти теж, виявляється, не пережили останнього апокаліпсису.

…Лідка подзвонила в двері, відчинила Яна. Маленький Тимурчик сидів посеред вітальні в картонній коробці з-під форс-мажорної допомоги.

— Ой, тьотю Лідо, ну нарешті… Андрійко поїв і все зригнув. Не спить, голодний… А у Тимка знову діатез, то я хотіла в аптеку вискочити…

Яна говорила й натягала туфлі. Лідка поставила свою торбу на поличку для взуття. Упоперек довгого темного коридору лежав навскісний сонячний промінь, населений, як амебами, порошинками, що повільно плавали в ньому.

— Тьотю Лідо, я на півгодини…

Лідка зачинила за нею двері. У кімнаті все голосніше й голосніше верещало немовля.

— Лійко не слухаєся, — осудливо сказав Тимурчик зі своєї коробки. — Тима упісявся…

Лідка побачила, що стінки коробки потемніли від увібраної вологи. Тимур дивився на неї чесними серйозними очима. Очі в нього були незнайомі — ні в Тимура-старшого, ні в Саню, ні в Яну. Мабуть, у власного невідомого батька.

— Зачекай, Тимо… Треба було попроситись… Ти вже великий хлопчик…

Вона квапливо помила руки. Накинула поверх блузки домашній халат.

— Андрієчку, ну що таке… Ну йди сюди…

Пелюшки були мокрі, сорочечка — брудна. Лідка вовтузилась, перевдягаючи, бурмочучи лагідні нісенітниці, намагаючись не чути обурених криків обділеного увагою Тимура; Андрій притих. Викладений на животик, підібрав під себе ручки й без зусилля підвів голову. Простежив очима за гумовим папужкою, роззявив рота, усміхнувся від вуха до вуха.

Світлі пасма дитячого волосся звисали на випуклий рожевий лоб. Лідчин син усміхався щасливо і навіть трохи хвацько.

* * *

Вона не могла прокинутись. Навіть у ті рідкісні хвилини, коли ставало зрозумілим, що те, що відбувається, — сон.

Вони чекали… чого? Здається, свята. Був будинок, дуже високий, шістнадцять поверхів. Лідка розуміла, що з погляду сейсмології такий будинок нікуди не годиться — розвалиться вже в першу мригу, вже від першого поштовху. Та от же — стоїть…

Був балкон. Дуже просторий. На балконі — стіл, стільці, якісь люди, знайомі й незнайомі. Мама, Яна, навіть, здається, Максимов…

Балкон не був обгороджений. Майже не був. Перила виявилися проломленими, чи згнили, чи обвалились; з усіх боків зяяли дірки, гості, сміючись, попереджали одне одного: обережно, а то ще впадете.

А під ногами гостей крутився Андрійко. Уже великий, років двох чи трьох. Бігав і белькотів, а коли він пробігав повз проломину, Лідка відчувала, як завмирає серце.

— Іди сюди… Не ходи туди… Дай руку…

І син слухняно сидів поруч із нею — цілу хвилину. А потім Лідка відволікалась, і все починалося спочатку. Веселий дзвіночок, що біжить краєм провалля.

Лідка ставала в проломині, загороджуючи її собою, але дірок в огорожі було багато, і вона не могла закрити їх відразу всі. Приреченість вилася над столом, над веселими гостями.

— Андрію!!!

Лідка прокинулась.

Темрява. Задуха. Сопіння.

Засунула тремтячу руку за пруття ліжечка. Живе. Тепле. Спить.

Випадок із Верверовою розважав компанію матусь на прогулянках. Центральна міська газета не пошкодувала двадцяти рядків у розділі «Кримінальна хроніка», на щастя, без фотографій. Молодий довговолосий кореспондент аж два дні чергував біля під’їзду, чекаючи, поки Лідка вийде з візочком; Лідка не вийшла, і кореспондент знайшов собі цікавішу справу.

Прийшов лист від Максимова. Пожмаканий, потертий, він мандрував не один тиждень. Лідка довго не наважувалась відкрити його, а коли нарешті прочитала — нічого страшного не виявилося з цьому листі. Ні каяття з істерикою, ні чемних перепросин; навіть відзвуку колишньої теплоти — і то не було. Звичайний шкільний твір на тему «Як я провів літо». Безпечно, не руйнує душевного комфорту, хоч і провокує безсоння…

Телефонний дзвоник прозвучав о пів на восьму ранку.

Яна з Тимуром стояли одягнені на порозі квартири, збираючись іти в поліклініку. За стінкою ревів прийомний Пашин син; малюк Андрій тільки-но поснідав, і Лідка притискала його до себе, сумирно чекаючи, доки малий зригне.

— Мамо! Візьми слухавку!

У ванній шуміла вода. Мама якщо й чує — що ж їй, голяка до трубки кидатись? Батько, здається, ще спить…

— Тьотю Лідо, ну візьми, — роздратовано сказала Яна. — Ми ж запізнюємось.

І грюкнула дверима.

Однією рукою утримуючи дитину, Лідка прочовгала до телефону. Підняла слухавку:

— Алло.

Мовчання. Трісь-трісь. Лідка готова була роздратовано жбурнути слухавку назад — коли з того боку, з потріскувань, виник голос:

— Будьте ласкаві, покличте Лідію Анатолівну.

— Це я, — сказала вона, дужче притискаючи до себе Андрія.

— Це Саша, — сказала слухавка. — Ми колись пірнали разом. У Рассморті. Пам’ятаєш?

Андрієві було незручно. Він поворушився, звільняючи ручки. Тихенько закректав.

— Пам’ятаю, — сказала Лідка глухо. Але згадала не море й не затоплені Ворота, і не дерево з тугих шурхотливих бульбашок — згадала оббиті шкірою двері і тьмяний блиск шпильки на краватці: «Ти маєш рацію. Науковець із тебе хріновий».

— Стара Верверова таки дістала тебе? Дотяглась?

— Ні, — сказала Лідка крізь зуби. — Лише джинси викинути довелось.

Маленький Андрій нарешті зригнув. Так, кофточку знову доведеться міняти.

— Лідо, треба зустрітись. Поговорити.

— Не хочу! — сказала вона злостиво. — Усе це мене не стосується. Я не маю часу. У мене маленька дитина.

Пауза.

— Справді?! Вітаю… Тим більше — ти ж хочеш жити спокійно? І, мабуть, хочеш дізнатися, хто все-таки вбив Андрія Зарудного?

Малюк скиглив усе голосніше.

— Чого мовчиш, Лідо?

— Зажди…

Незграбно нахилившись, вона поклала слухавку на столик. Віднесла заплаканого малюка в кімнату, поклала в ліжечко, труснула гірлянду з брязкалець; малюк лишився байдужим. Плакав.

Лідка причинила за собою двері. Повернулася до телефону.

— Сашо?

— Так?

— Чого тобі треба від мене?

— Це ТОБІ, Лідо, треба. Зрештою стільки часу минуло, і ми обоє живі… І це дивно й чудесно. Нас пов’язують деякі спільні спогади… Невже тобі не цікаво?

Лідка мовчала. Раніше Саша не дозволяв собі епітетів, та ще й сентиментальних. «Дивно й чудесно». Постарів?

— Тоді так, Зарудна, зустрінемося ми за годинку десь у спокійному місці, в парку… І ти ж хочеш знати, хто його вбив?

Лідка закусила губу.

Чи правильно вона зробила, коли назвала малюка Андрієм? Це ім’я повзло за нею, як тінь, і не завжди приносило лише радість. Останнім часом — навіть зовсім навпаки…

— Так, — сказала вона через силу. —