Читати книгу - "Армагед-дом"

Сотівська квартира, що ще два роки тому підпадала під ущільнення, тепер нагадувала чи то звіринець, чи то божевільню, чи то геть перенаселений мурашник. У трьох кімнатах розмістилися тепер Лідчині мама з татом, Яна з дворічним Тимурчиком, Лідка з тримісячним Андрієм — і молодший Лідчин брат Паша, що виконав свою погрозу й привів у дім дружину, щоправда, однорічну дитину вона мала від якогось іншого чоловіка. Сама Лідка жила тепер поруч із небогою Яною; Тимурчик ревнував до малюка, що доводився йому дядьком. Капризував, зображав безпорадність, навмисне пісяв у штанці й усе силкувався закинути в колиску то брудний черевик із вітальні, то підібраний на вулиці шматок скла, то ще якийсь небезпечний мотлох.

Якби кілька років тому Лідці сказали, як і в яких умовах вона житиме, — вона б або не повірила, або побігла б топитись. Тиснява, злидні й нескінченний дитячий ґвалт — однак Лідка була безтурботною як ніколи. Майже щасливою.

Її мама, підкреслено байдужа до сина Пашиної дружини, трусилася над Лідчиною дитиною, ніби дракон над купою золота. Звідкись узялись запаси пелюшок і одягу, що два цикли чекали свого часу. Мама гуляла з візочком, бігала на молочну кухню, готувала кашки та суміші — свого молока в Лідки було мало, й Андрія майже відразу довелося догодовувати.

Довга вервечка мам і бабусь на лавках вітала Лідку тепло й шанобливо. Першим часом вона сахалась, а потім звикла і навіть навчилась отримувати задоволення від неквапливих розмов, значно корисніших і актуальніших, ніж цілі полиці запилених книжок. Дев’ятнадцятирічні дівчатка, що няньчили по двоє дітей кожна, охоче ділилися з Лідкою своїм багатим досвідом. Похмура бездітна зміюка померла; її місце заступила не дуже молода, але енергійна мати зі здоровим кольором обличчя.

Новий цикл — нове життя. Тепер Лідка вповні розуміла, що значать ці слова. Усе, що колись здавалося їй цінним і значущим, тепер частково відійшло вбік, частково перестало існувати. Світ спростився, час розподілився на проміжки між сном і годівлями. Ще один візочок у загальному потоці, ще одна довідка в поліклініці, ще одна пляшечка дитячого харчування…

Усе змінилося за один день.

Лідка поверталась із міста. Несла господарчу торбу з пляшкою соняшникової олії; їй пощастило. Олію завезли до крамниці просто перед її носом, вона встигла підскочити до прилавка й опинитися в голові свіженької черги.

І тепер от поверталась, задоволена.

Біля під’їзду, трохи обіч від щільно заселених лавок, стояла, вочевидь на когось чекаючи, худа бліда жінка в чорному плащі. Надто теплому для травневого дня. Жінчині руки лежали глибоко в кишенях.

Лідка хотіла пройти повз неї, але жінка ступила на асфальтову доріжку, загороджуючи Лідці прохід:

— Пробачте, ви — Лідія Зарудна?

— Я Лідія Сотова, — сказала Лідка, не надто замислюючись.

Жінка на мить розгубилась. Та лише на мить:

— Hi-і… Ви ж були дружиною Рисюка?

Певно, відповідь прочиталася на Лідчиному обличчі. Чорна жінка кивнула, вишкірила хворі зуби і швидко витягла праву руку з кишені.

Вона була повільною та незграбною, ця чорна жінка. Хоча сусідки, що бачили все від початку до кінця, стверджували того вечора, що це Лідка була стрімкою, «ну просто як звір».

Вона встигла ухилитись. І вдарити агресорку по чорній руці; частина призначеної Лідці кислоти хлюпнула на стежку. Частина потрапила на джинси, і ці джинси довелося потім викинути. Кілька крапель влучило на голу руку, та біль прийшов уже потім.

— Суко! — тонко кричала чорна жінка. — Я знаю! Це ти! Я тебе пам’ятаю!

Сусідки побігли викликати міліцію. На майданчику ревіли перелякані малюки. Металева баночка з незрозумілим написом валялась на асфальті, й на неї вже хтось наступив.

— Ви знали! Він не вбивав! Сфабрикували… справу! Ти ще заплатиш, суко, прокляття на твій рід, і на дітей твоїх…

Із під’їзду вискочила Лідчина мама в халаті й у капцях.

— Ось… ось!

Звідкись із-під плаща чорної жінки з’явились і розсипалися по землі жовті аркуші паперу — бліді ксерокопії документів з печатками, зі страхітливими грифами.

— Провокаторка! Сука! Змія!

Кільце жінок посеред подвір’я зовсім не було нездоланною перешкодою. Але чорна жінка не поспішала тікати; міліція, що прибула на виклик, доволі грубо заштовхала її в машину, а вона все кричала та кричала з виразним задоволенням:

— Заплатиш! Стерво! За все!

Лідчина торба лежала на стежці, з-під її темного черева розтікалась масна калюжа.

Контора, що раніше носила назву ЦО, тепер переродилась у скромну організацію під вивіскою «Відділ Громадської Безпеки», ВГБ.

Люди, що населяли контору, були відносно молодими — Лідчиного покоління й молодші. Нікого з них Лідка раніше ніколи не бачила, але очі-свердла були, очевидно, невід’ємним атрибутом будь-якого спадкоємця ЦО. Ніби колишні працівники Цивільної Оборони склали свої свердла в сейф, щоб спадкоємці, вдершись у будівлю, перш за все приміряли на обличчя цей незабутній, специфічний погляд…

Сухорлявий, сіролиций, страшенно стомлений чоловік у цивільному записав Лідчині свідчення і звелів їй розписатись. Свідчень було — кіт наплакав. Ішла додому, побачила зовсім незнайому жінку. Встигла ухилитись від спрямованого в обличчя потоку кислоти. Завдано незначної матеріальної шкоди і значної — моральної…

Потім, коли Лідка вже зібралася йти, сіролиций зітхнув, як ковальський міх, і вийняв звідкись новий аркуш гербового паперу.

— Лідіє Анатолівно… Вашим першим чоловіком був Ярослав Андрійович Зарудний?

— Так, — сказала Лідка після паузи. І додала, повагавшись: — Ми розійшлися з ним у минулому циклі. Дуже давно.

Вегебешник зітхнув знову:

— Ваш шлюб з Ігорем Рисюком також розпався?

— Так.

— Де ви були під час процесу над Рисюком?

Лідка скривилась:

— Тут. У місті. Але я не знала, що йде процес. Мене цікавили інші, м-м-м, проблеми.

Слідчий чемно звів брови:

— Тобто ви НЕ ПОМІТИЛИ подію такого масштабу?

— Я була зайнята іншим, — уперто повторила Лідка. І додала з кривою посмішкою: — Я була, бачте, закохана. І мені відповідали взаємністю.

— А-а-а, — сказав слідчий. І якийсь час дивився на Лідку, ніби прикидаючи, хто ж був той ненормальний, що закохався в цю шкапу.

— Коли було висунуто звинувачення проти Верверова… Ви вже розлучилися на той час із Рисюком?

— Ну звісно, розлучились, — сказала Лідка таким теплим поблажливим тоном, що для довершеної картини слід було додати: «…дурнику мій». — Хтозна й коли розлучились. Претензії цієї жінки… м’яко кажучи, смішні.

— Ага, — сказав слідчий, здається, з полегшенням. — Найімовірніше, їй знадобиться допомога психіатра… Дякую, Лідіє Анатолівно. Більше я не маю до вас питань.

Чорна жінка виявилася вдовою Дмитра