Читати книгу - "Армагед-дом"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Від її будинку було двадцять хвилин ходу до Солом’янського парку. Неквапливим кроком із візочком — півгодини.
— Годиться, — відгукнувся Саша. — За годину. Якщо ти спізнишся, я зачекаю.
Вона поклала слухавку.
— Ну не реви… ти ж наївся… А, ти вже напудив тут… Зараз. Зараз гуляти підемо, ой, диви, яка цяця…
Двері в коридор були прочинені. Лідка бачила, як із Пашиної кімнати навшпиньки вислизнула його дружина. Пірнула у ванну, яка щойно звільнилась; їй, бідоласі, важко. Важче, ніж колись Лідці в домі Зарудних. Недарма вона така бліда й нервова. Недарма за стінкою все частіше бувають приглушені, але дуже добре чутні сварки…
— Лідо, хто це телефонував? — спитала мама з кухні.
— Так, — відгукнулась вона неуважно. — Один знайомий… Ми — гуляти.
— Лідо, ти ж не їла?!
— Їла-їла… Бувай.
Із майстерністю досвідченого водія вона провела візочок у дверний отвір. Із другого разу поцілила колесами в жолобки на сходах; дуже хороші жолобки, зручні. За рік чи два їх знімуть як непотрібні.
Андрій нарешті захопився брязкальцем. Намагався дістати пластмасову гірлянду, що дзвеніла від поштовхів; Лідка проштовхнула візочок у двері під’їзду. Перевела дух.
Незважаючи на ранню пору, на лавках біля під’їзду лишалося не так багато посадкових місць. Лідка пройшла крізь вітання, як раніше проходила крізь недобрі погляди; посеред пісочниці стояв навкарачки однорічний онук Свєтки з четвертого поверху. Рот маляти був забруднений піском — і хлопець збирався продовжити трапезу; ось він зачерпнув жменею й відправив уміст до рота, і Свєтка, що постаріла й погладшала, зірвалася з лавки, щоб підхопити негідника за барки й витрусити з нього недоїдений пісок:
— Ох, ти знову? А по попі зараз, по попі дам…
Невдоволене ревіння. Без особливого відчаю, так, данина звичаям; Лідка звернула увагу, що мешканців пісочниці поменшало. Решта, видно, в яслах.
Тротуаром рухався цілий потік прогулянкових візочків; Лідка прилаштувалася до загального темпу. До призначеної зустрічі лишалося хвилин п’ятнадцять, вона знала, що спізниться, та поспішати не хотіла. Була навіть мить, коли вона всерйоз зібралася повертати назад, — та отямилась і продовжила шлях. Телефонний номер він знає, тож простіше відразу все вирішити, аніж гратися в хованки…
Руки її автоматично похитували візочок. Дитина задрімала.
Від часу їхньої останньої зустрічі минув майже цикл. Сталося безліч подій. Але Лідка чомусь чудово пам’ятала, який волохатий був у кабінеті килим. І яка шпилька блищала на краватці. Про що вони розмовляли — уже не має значення, хоч деякі Сашині слова добряче засіли в пам’яті. Щодо «хрінового науковця», наприклад. Або ось ці: «Ти справді здавалася перспективною штучкою. Ти була фанаткою. Таких бояться. І ти вправно вдавала, що багато знаєш…»
Нічого я не знаю, думала Лідка похмуро. Так, я розбирала архів Зарудного, але й ви, цивільники, теж його розбирали. Можливо, в молодості мені хотілося здаватися більш значущою, ніж я була насправді. Але якби справді щось знала — я не дожила б до сьогоднішнього дня, правда ж?
Вона мимоволі прискорила крок. У вітринах пливло її квапливе відображення — жінка котить візочок; крамниці були прикрашені зірками з фольги й іншими атрибутами близького Нового року. Нового, четвертого року; не так просто було звикнути, що свято припадає тепер не на осінь, як у минулому циклі, а на друге червня. Три роки минуло — наче й не було. Три роки після цього пекла — і нічого, живемо…
Чи справді їй цікаво, хто вбив Андрія Ігоровича? І чи можливе правосуддя — тепер, після всього, що було?
Право-суддя. Якщо по праву, то й її, Лідку, треба… того. Бо й вона їздила райцентрами у складі тієї триклятої агітбригади, і в ніч виборів сиділа перед екраном, що поволі робився зеленим, і, здається, навіть раділа… І казала своїм школярам щось про «відповідальність за успішне опанування знань і вмінь», «громадянську свідомість» та іншу політкоректну, злочинну бридню…
Що таке одна жертва, хай навіть і депутат… порівняно з тисячами жертв останнього апокаліпсису?
Вона перегнала один візочок. І ще. Хтось сказав: «Обережно», хтось несхвально подивився. Лідка ступала все швидше.
Вона має шанс ДІЗНАТИСЬ.
І багато що з’ясується.
І багато…
Сирена швидкої допомоги. Міліцейська мигалка; круто Лідка взяла ліворуч, щоб обійти невеликий натовп, який, проте, швидко збільшувався. Не вдалось; як на лихо, дорожній інцидент — а це був, певно, саме він — стався просто на площі перед Солом’янським парком.
— Проходьте, проходьте… не затримуйтесь…
— Куди ти преш зі своїм візком?!
Андрійко спав, усміхаючись уві сні, і здавався точною копією Лідчиних дитячих фотографій; Лідка засунула завісочку, прикриваючи сина від чужих непотрібних поглядів.
— Проходьте… Пані, ви куди?
— У парк, — відгукнулась вона автоматично.
Чиїсь спини розступились. Лідка обережно спустила візочок із бордюра; колесо проїхалось по кинутому черевику. Чоловічому, не новому, але досить пристойному, охайно вичищеному кілька годин тому.
Лише тоді Лідка підвела голову.
На тротуарі — на білій «зебрі» переходу — лежав чоловік років шістдесяти, в пожмаканому літньому костюмі.
Босий. У сірих шкарпетках.
Тягнучи за собою візок, Лідка, як прив’язана, ступила ближче.
— Ну що за люди, — бурмотіла перехожа бабця. — Збіглись… стерв’ятники… на ТАКЕ дивитись…
Люди в синіх халатах уже вантажили того, хто лежав, на ноші. Не те щоб зовсім грубо, але й не так, як заведено поводитись із живими.
За мить до того, як на чоловіка накинули простирадло, Лідка встигла побачити його обличчя.
Життя не пожаліло колишнього підводника Сашу, зате смерть його була миттєвою.
* * *
«Нашим пращурам не відразу вдалося встановити зв’язок між глефами та дальфінами. Біолога Карла Дорфа, що першим висунув гіпотезу про стадії розвитку дальфінів, спершу оголосили ледь не божевільним. І справді, адже дальфіни — ссавці! Порівняльний анатомічний аналіз дальфінів і, наприклад, китів виявляє багато спільного… Але є й відмінності. І головна серед них — органи розмноження…
Дитинчат дальфінів просто не існує в природі. Прагнучи підтвердити теорію Дорфа, його послідовники провели кілька глибоководних експедицій (див. розділ „Таємниці океанів“). Одна з них завершилася трагічно. Решта не принесли бажаних результатів — усі, крім однієї. Напередодні чергового апокаліпсису хоробрим ученим удалося зануритись на глибину понад тисячу метрів і зняти об’єкт, що пізніше одержав назву „дальфіняча кладка“. Це і є кладка, дальфіни відкладають яйця, як це роблять, наприклад, бабки. Важкодоступність таких кладок оберігає яйця — досі не існує надійного способу їх знищення… У час апокаліпсису спрацьовує „біологічний будильник“, природа якого досі не зовсім зрозуміла — імовірно, це мультифакторна система, що враховує сейсмічні коливання, зміну температури води та її хімічного складу. Із
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Армагед-дом», після закриття браузера.