Читати книгу - "Дівчина у потягу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Витягаю телефон із задньої кишені. Руки тремтять, із першого разу не вдається зняти блок з клавіатури, з другого також… виходить лише з третього. На мить хочу зателефонувати детективу Райлі, людині знайомій. Прокручую журнал вхідних дзвінків, але не можу знайти її номер, тож залишаю цю ідею й набираю 999. Уже натискаю другу дев’ятку, коли відчуваю, як він ногою б’є мене під зад, я розкидаюся на газоні, мені нічим дихати. Телефон вилітає з рук — він підхоплює його ще до того, як я встаю навколішки, ще до того, як можу дихати.
— Рейч, Рейч! — кличе він, хапаючи мене за руку та без жодних зусиль ставлячи на ноги. — Не треба безглуздих учинків.
Він заводить мене назад у дім, я не вириваюся, бо розумію — чинити опір марно, тут я від нього не втечу. Він пхає мене в двері, зачиняє їх за нами, клацає замком. Кидає ключі на кухонний стіл. Там стоїть Анна. Вона ледь помітно мені посміхається, і я починаю гадати: чи не попередила вона його, що я збиралася викликати поліцію?
Анна починає готувати обід дочці, ставить чайник, щоб нарешті зробити нам чаю. У цьому цілковито безглуздому варіанті реальності мені здається, що я могла б ввічливо попрощатися, перетнути кімнату й опинитися в безпеці на вулиці. Так спокусливо, що я навіть роблю кілька кроків до вхідних дверей, але Том стає на заваді. Кладе руку мені на плече, потім проводить пальцями по горлу, лише трохи натискаючи.
— Що ж мені з тобою робити, Рейч?
Мeґан
Субота, 13 липня 2013 року
Вечір
Тільки коли ми сідаємо в автівку, я помічаю на його руці кров.
— Ти порізався, — кажу я.
Він не відповідає, стискаючи кермо так міцно, що суглоби пальців аж побіліли.
— Томе, мені потрібно з тобою поговорити, — промовляю я. Намагаюся розмовляти як доросла людина і щоб голос звучав примирливо, але, напевно, уже пізно вибачатися. — Пробач за те, що тобі надокучала. Але, заради бога, ти просто відрубав усі кінці. Ти…
— Не варто вибачатися, — м’яко відповідає він. — Я не… Я розлютився з іншого приводу. Не через тебе. — Він повертається, намагається посміхнутися, але в нього це не дуже виходить. — Проблеми з колишньою дружиною, — пояснює він. — Тобі відомо, як це буває.
— Що в тебе з рукою? — запитую я.
— Проблеми з колишньою, — повторює він, у голосі лунає погроза. Решту шляху ми проїжджаємо мовчки.
Зупиняємося в найвіддаленішому куті стоянки для автівок. Ми вже бували тут раніше. Вечорами тут безлюдно — іноді зустрінеш кілька підлітків із бляшанками пива, не більше. Сьогодні ми єдині відвідувачі.
Том вимикає двигун і обертається до мене.
— Гаразд. Про що ти хотіла поговорити? — Він досі сердиться, проте тепер кипить потроху, а не вирує. Однак після того, що тільки-но трапилось, я не хочу залишатися в замкненому просторі з розгніваним чоловіком і пропоную прогулятися. Він закочує очі, важко зітхає, але погоджується.
Досі ще тепло; під деревами купчаться комахи, крізь листя струменить сонячне світло, яке купає стежину в дивному таємничому сяйві. Над головами сердито стрекочуть сороки.
Ми недовго прогулюємося мовчки, я — попереду, Том — за кілька кроків позаду. Я намагаюся підібрати слова. Не хочу ще більше ускладнювати ситуацію. Мені доводиться нагадувати собі, що я намагаюся вчинити правильно.
Зупиняюся, повертаюся до нього обличчям — він стоїть до мене майже впритул.
Обіймає мене за стегна.
— Просто тут? — питає він. — Ти цього бажаєш? — помітно, що він нудьгує.
— Ні, - відповідаю я, відхиляючись від нього. — Не цього.
Стежина трохи сходить донизу. Я уповільнюю крок, він йде поруч.
— Тоді чого?
Глибокий вдих. Горло досі болить.
— Я вагітна.
Узагалі жодної реакції — цілком відсторонений погляд. З однаковим успіхом я б могла сказати йому, що на зворотному шляху мені потрібно заїхати до крамниці «Сейнсбері» чи що я записалася на прийом до стоматолога.
— Мої вітання, — спокійно озивається він.
Ще один глибокий вдих.
— Томе, я кажу тобі про це тому… Тому що існує вірогідність, що це твоя дитина.
Він кілька секунд витріщається на мене, потім починає сміятися.
— Невже? От мені пощастило. То й що? Маємо від усіх утекти? Втрьох? Ти, я й дитина? Куди ми збиралися? До Іспанії?
— Я гадала, ти маєш знати…
— Зроби аборт, — радить він. — Я маю на увазі, якщо це дитина від чоловіка — роби що завгодно. Але якщо це моя дитина — позбудься її. Без жартів, не накой дурниць. Мені ще одна дитина не потрібна. — Він проводить пальцями по моїй щоці. - І пробач мені, Меґ, але я вважаю, що ти не можеш стати матір’ю, бо ж не маєш грошей.
— Якщо хочеш, можеш взяти участь…
— Ти чула, що я щойно сказав? — огризається він, повертаючись до мене спиною, і крокує стежкою назад до автівки. — З тебе вийде жахлива мати. Просто позбудься дитини.
Я поспішаю за ним, спочатку швидко крокую, потім навіть доводиться бігти, а коли доганяю його, штовхаю в спину. Я волаю, кричу, намагаюся роздерти його самовдоволене обличчя. А він посміхається, з легкістю відганяє мене. Я починаю казати найбрудніші слова, які тільки спадають на думку. Принижую його чоловічу гідність, його нудну жінку, його бридку дитину.
Навіть не розумію, через що сказилася. А на що я очікувала? На злість, можливо, занепокоєння, смуток. Але не на це. Це навіть не відмова. Цілковита відставка. Єдине, чого він бажає, - щоб я пішла геть… я й моя дитина… А я кажу йому, кричу на нього: «Нікуди я не піду. Ти ще про це пошкодуєш. До останніх днів свого клятого життя ти про це шкодуватимеш!»
Він більше не сміється.
Він направляється до мене. Щось тримає в руці.
Я впала. Напевно, послизнулася. Ударилася головою. Мені здається, що зараз знудить. Усе стає червоним. Мені несила підвестися.
Одна — задля смутку, дві — задля радощів, три — задля дівчини. Три — задля дівчини. Я застрягла на трьох. Не можу рахувати далі. Голова гуде від звуків, у роті в’язко від крові. Три — задля дівчини. Я чую гомін сорок, вони сміються, дражнять мене, хрипло ґелґотять. Очікуй звістки. Сумної звістки. Тепер я бачу їх. Чорних на фоні блакитного неба. Не птахів. Щось інше. Щось наближається. До мене хтось звертається: «А зараз дивись. Подивись, до чого ти мене примусила».
Рейчел
Неділя, 18 серпня 2013 року
День
У вітальні ми сидимо невеличким трикутником: на дивані
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина у потягу», після закриття браузера.