Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Це «О», – відповів він, – велика літера О.[135]
– «О»? – здивувалась я. – Що вона означає?
– А, – сказав він, – у цьому ліпше здатися на уяву.
Даффі сиділа у вітальні, вивернувшись на килимі й читаючи «В’язня Зенди».[136]
– Ти знаєш, що в тебе ворушаться губи, коли ти читаєш? – поцікавилась я.
Вона й оком не моргнула. Я вирішила ризикнути головою.
– Стосовно до губ, – сказала я, – де Фелі?
– У лікаря, – відповіла вона. – У неї якась алергія.
Ага! Мій експеримент закінчився надзвичайно вдало! Ніхто не дізнається. Щойно тільки матиму час, я запишу до щоденника:
«Вівторок, 6 червня 1950 року, 13:12. Успіх! Результат – як і очікувалось. Справедливість відновлено».
Я нишком пхикнула. Напевне, Даффі почула, тому що вона перевернулась і схрестила ноги.
– Не подумай навіть на хвильку, що тобі вдасться вийти сухою з води, – спокійно заявила вона.
– Гмм? – сказала на розтяг. Зображати безневинний подив – це з моєї галузі.
– Що за відьомське зілля ти підмішала в її помаду?
– Уявлення не маю, про що це ти кажеш, – сказала я.
– Поглянь на себе в люстерко, – запропонувала Даффі. – Тільки дивись не розбий.
Я крутнулась і неквапно підійшла до полиці над каміном, де висів потьмянілий пережиток епохи Регентства й блякло відображав кімнату.
Я присунулась ближче, щоб роздивитися своє відображення. Спочатку я нічого такого не помітила – звичний образ чарівної мене: волошкові очі, бліде обличчя, але, придивившись пильніше, у викривленій амальгамі я розгледіла деталі.
У мене на шиї була пляма. Яскраво-червона пляма! На тому місці, де мене поцілувала Фелі!
Я скрикнула.
– Фелі сказала, що в гаражі вона відплатила тобі сповна.
Ще Даффі не перекотилась назад униз животом, щоб повернутись до читання свого дурнуватого роману із захмарними замками, як у мене визрів план.
Одного разу, коли мені було щось із дев’ять років, я записала до щоденника, що значить бути де Люсом або принаймні, що значить бути саме мною. Я довго міркувала про свої відчуття й урешті зробила висновок, що бути Флавією де Люс – однаково, що бути субліматом: чорний кришталевий осад, що залишається на холодному скляному денці пробірки після випарювання йоду. На той час мені видалось це щонайкращим змалюванням, і за останні два роки нічого такого не сталося, що змінило б мою думку про це.
Де Люсам, як я вже сказала, чогось бракує: якийсь хімічний зв’язок, або ж його відсутність, припинає їм язики, коли на обрії маячить любов. Малоймовірно, щоб ось так просто один де Люс зважився сказати іншому, що любить його, це все одно, як коли б один пік у Гімалаях схилився до іншого й почав розводитись медовими речами.
Це твердження було доведене, коли Фелі потягла мій щоденник, зламала мідну застібку кухонною відкривачкою для консервів і голосно зачитала, стоячи вгорі на сходах у позиченому в сусідського пугала шматті.
Такі думки крутились у мене в голові, коли я підступила до дверей татового кабінету. Я зупинилась… через непевність. Я насправді хочу сказати це?
Я нерішуче постукала у двері. Запала довга мовчанка, потому я почула татів голос:
– Заходьте.
Я крутнула ручку й зайшла до кімнати. Сидячи за столом біля вікна, тато відірвався очима від лупи, але вже наступної миті повернувся до розглядання пурпурної марки.
– Можна щось сказати? – запитала я й, тільки-но промовила ці слова, усвідомила, що вони звучать дивно, – одначе, здавалось, я зробила правильний вибір.
Відклавши лупу, тато зняв окуляри й потер очі. Він мав утомлений вигляд.
Я сягнула рукою до кишені й видобула клаптик блакитного писального паперу, у який загорнула «Ольстерського Месника». Немов прохач, я зробила крок уперед, поклала папірець йому на стіл і відійшла.
Тато розгорнув його.
– Боже милостивий! – сказав він. – Це ж «АА».
Він знову почепив окуляри на носа й узяв ювелірну лупу, щоб роздивитись марку.
Тепер, промайнуло в мене в голові, буде мені нагорода. Я напружено чекала, зосередивши погляд на татових губах.
– Де ти її взяла? – запитав він нарешті цим своїм лагідним голосом, котрий прошиває слухача, як шпилька метелика.
– Я її знайшла, – була моя відповідь.
Татів погляд був на військовий лад нещадним.
– Напевно, Бонепенні загубив її, – розтлумачила я. – Це тобі.
Тато пильно обстежив моє обличчя, як астроном вивчає наднову зірку.
– Дуже люб’язно з твого боку, – нарешті сказав він, по-моєму, силувано.
І простягнув мені «Ольстерського Месника».
– Ти маєш негайно повернути її справжньому власнику.
– Королю Георгу?
Тато мотнув головою, здається, дещо сумовито.
– Я не знаю, як до тебе потрапила ця марка, і знати не бажаю. Ти сама вплуталась у цю справу, тобі й виплутуватись.
– Інспектор Г’ювітт хоче, щоб я віддала її йому.
Тато похитав заперечно.
– Дуже великодушно з його боку, – сказав він, – але також дуже офіційно. Ні, Флавіє, старенька «АА» за свій довгий вік знала багато рук, чистих і брудних. Ти маєш попіклуватися про те, щоб твої руки виявилися найдостойнішими.
– Але як можна написати королю?
– Гадаю, ти знайдеш спосіб, – відповів тато. – Будь ласка, зачини двері, коли будеш виходити.
Немов ховаючи минуле, Доґґер вивалив гній із тачки на грядку з огірками.
– Міс Флавіє, – сказав він, знімаючи капелюха й обтираючи чоло рукавом сорочки.
– Як належить кликати короля, коли звертаєшся до нього листовно? – запитала я.
Доґґер обережно приставив лопату до стіни оранжереї.
– У теорії чи на практиці?
– На практиці.
– Гмм, – сказав він протягом. – Гадаю, треба де-небудь глянути.
– Слухай, – сказала я. – У місіс Мюллет є «Довідник про все на світі». Він лежить у коморі для провізії.
– Вона зараз робить закупи в селищі, – сказав Доґґер. – Якщо ми поквапимось, то не дістанемо по шапці.
За хвильку ми товклися у коморі.
– Ось він, – схвильовано сказала я, розгортаючи книжку. – Але стривай, ця книжка надрукована шістдесят років тому. Її відомості правильні дотепер?
– Звісно, – відповів Доґґер. – Звичаї в королівських колах змінюються не так швидко, як у ваших і моїх, вони не мають швидко змінюватись.
У вітальні було порожньо. Даффі й Фелі десь зникли, найімовірніше, продумували наступну атаку.
Я знайшла чистий аркуш паперу в шухляді столу й, умочивши перо в чорнильницю, переписала звертання із засмальцьованої книжки місіс Мюллет, намагаючись кожну літеру виводити дуже старанно:
«Наймилостивіший суверене,
Якщо на те буде ласка Вашої Величності, прошу Вас прийняти вкладений у дане послання вельми цінний предмет, що належить Вашій Величності й був поцуплений не так давно в цьому році. Яким чином він потрапив до мене (чудовий маневр, на мій погляд) – не важливо, але я можу запевнити Вашу Величність, що злочинця
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Солоденьке на денці пирога», після закриття браузера.