Читати книгу - "Лялька"

***

Андреа тихо сповзла з ліжка, щоб не розбудити Джефрі. Вона обгорнулася простирадлом, а потім спустилася сходами вниз на кухню. Крізь скляний дах жінка бачила, як на чорнильно-синьому небі вже починає світати. Саме цей дах і був причиною, чому тут завжди була така нестійка температура. Навіть узимку, поки в погожі дні над головою було сонце, у просторій кімнаті-студії було нестерпно, а на світанку літнього ранку у неї замерзли пальці лише від того, що вона ступала по холодних кахлях.

Андреа зачинила за собою двері, потребуючи приватності, й сіла за стіл, тримаючи в руках склянку апельсинового соку, і притиснула до вуха телефон. Дивно, але навіть після стількох років окремо для неї було зовсім нормальним зателефонувати Вульфу о 5 ранку. Вона не могла сказати цього ж про жодну людину у своєму житті, навіть про Джефрі, якщо на те не було вагомої причини.

Упродовж років шлюбу вона так звикла до ненормованих змін Вульфа і знала, що, ймовірніше за все, посеред ночі він не спить так само, як і посеред дня. Проте правда крилася значно глибше. Андреа знала, що для неї він завжди був не далі, ніж за один телефонний дзвінок, готовий вислухати, про що б там вона не говорила, незалежно від того, чи спав він, чи ні. Аж дотепер Андреа завжди сприймала це як належне.

Уже вшосте за дванадцять годин її переадресувало на його голосову пошту, і замість того, щоб залишити ще одне спотворене повідомлення, Андреа завершила дзвінок. Дорогою на роботу вона спробує знову. До кінця дня Елайджа чекав на її відповідь стосовно підвищення, і тепер вона дійшла до точки, де припинила навіть думати про це, сподіваючись, що потрібної миті відкриється якийсь чарівний канал, який і підкаже правильну відповідь.

Джефрі, як і зазвичай, прокинувся о 6 ранку, й Андреа мусила докласти зусиль, щоб не починати цю заяложену тему за сніданком. Мабуть, його вже нудило від цього, як і її саму, хоча він усе одно не мав чого сказати їй, щоб допомогти. Перед тим, як піти в душ, він побажав їй удачі, лише задля того, щоб показати, що не забув, а потім зник нагорі.

З будинку Андреа вийшла о 6.20 для того, щоб дати гарний початок — а вона була в цьому впевнена — ще одному дню «годинника смерті в новинах». Щойно вона прибула до редакції, стала очевидною причина, чому Вульф не відповідав. Андреа побачила, що її поштова скринька забита електронними листами та фотографіями від людей, які очікували якоїсь фінансової винагороди за світлини Вульфа та Ешлі Локлен. Ненадійний перелік розкиданих місць нагадав їй історію про снігового леопарда-втікача, яку вона висвітлювала багато років тому: дві різні автозаправки, аеропорт Ґлазґо, поїздка на електровізку. Лише кілька хвилин тому надійшло нечітке фото з Дубаю.

Невпевнена, що з усім цим робити, Андреа відправила Бакстер повідомлення, щоб перевірити, чи все гаразд. Щоб переконатися, що вона не зіткнеться з Елайджею, коли той прийде, Андреа зарано пішла робити макіяж. Вона аж ніяк не потребувала нагадування про важливе рішення, яке мала прийняти, та і його тиску теж. Вона ще мала десять годин.

***

Коли Бакстер почула, як Едмундс почав крутитися, то все ще сиділа на кухні за столом. Вона швидко заштовхала до сумки позичений із речових доказів «Глокк 22». Вона не збиралася залишати себе чи родину Локлен без захисту і мала безперешкодний доступ до речових доказів у власному розслідуванні. Знадобилося лише п’ятнадцять хвилин, щоб покопирсатися в шухлядах та інших коробках з речовими доказами, щоб знайти жменьку куль 40 S&W, які підходили до магазина.

До кухні зайшов заспаний Едмундс і важко зітхнув, побачивши безлад, який чекав на нього в раковині. Вочевидь, Локлени ніколи не мали справи з миттям посуду після себе і прожили ще одну ніч, так цього і не навчившись.

— Доброго ранку, — позіхнув він.

Він наповнив чайник.

— Дякую, що прийняв нас, — сказала Бакстер.

Едмундс ще був напівсонний і не міг точно сказати, чи була вона щирою, чи ні.

— Убивця приходив за нею, як Вульф і попереджав, — сказала йому Бакстер.

Едмундс покинув свою каву і сів за стіл.

— Він утік, — сказала вона, побачивши в його очах надію. — Хлопчина, який спостерігав за будинком, постраждав, струс мозку, але з ним усе гаразд.

Бакстер замовкла, готуючись висловити гарно відрепетируваний аргумент.

— Я не звинувачую тебе за вчора і за припущення, що Вульф міг бути причетним до цього. Зважаючи на докази, які ти знайшов, якби ти не зробив цього, то не виконав би своєї роботи.

— Техніки сказали, що він ґуґлив ім’я Маделін Оєрс за день після того, як ми знайшли «Ляльку», — почав Едмундс, але Бакстер перебила його.

— Послухай, ти не знаєш його так, як я. У Вульфа є кодекс. Він, мабуть, найбільш моральна людина, з-поміж усіх, кого я знаю, навіть якщо іноді це й штовхає його на незаконні та жахливі вчинки.

— Хіба це нітрохи не суперечить одне одному? — якомога обережніше запитав Едмундс.

— Усі ми знаємо, що закон і справедливість не завжди працюють так, як нам того хочеться. Вульф ніколи не робив нічого з того, про що ти…

Бакстер замовкла не договоривши, оскільки Едмундс підвівся й витягнув зі своєї сумки папку. Він кинув її на стіл перед нею.

— Що це? — стривожено запитала вона.

Бакстер не виказувала наміру піднімати її.

— Я з’їздив на узбережжя вчора вдень… до лікарні Святої Анни.

Бакстер спохмурніла. Очевидно, вона вважала, що Едмундс задалеко зайшов.

— З чого ти взяв, що маєш право…

— Я дещо знайшов, — сказав Едмундс, перебиваючи її. — У кімнаті Вульфа.

Бакстер виглядала розлюченою. Вона схопила з кухонного столу папку та розгорнула її. На першій фотографії була зображена маленька вибілена кімната, в якій відсунули більшість меблів. Вона нетерпляче глянула на Едмундса.

— Продовжуй, — спонукав він.

На другій фотографії було щось схоже на темну мітку на віддаленій стіні.

— Цікаво, — промовила Бакстер, перекладаючи фотографію в кінець купи перед тим, як глянути на третю й останню фотографію.

Більше хвилини Бакстер мовчки дивилася на