Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

дивізії, — списову «Дейтвен» та панцирну «Ард Фейнн», — ударив він на стику лінії вище від Золотого ставу, там, де стояли хоругви з Брюґґе. Хоча брюґґійці противилися героїчно, виявилися слабшими збройно — як обладунком, так і духом. Не витримали нільфгардського натиску. Скоком пішли туди на підтримку дві бандерії Вільної Компанії під старим кондотьєром Адамом Панґраттом, і Нільфгард стримали, чималу віддавши за те платню кров’ю. Але ґномам із Добровольчого гуфця, що стояв на правому фланзі, зазирнула в очі страшна загроза оточення, а всьому королівському війську загрожувало розірвання строю.

Ярре тицьнув пером у каламар. Онуки в глибині саду кричали пискляво, сміх їхній звучав, наче скляні дзвіночки.

Утім, ту небезпечну загрозу помітив сторожкий, наче журавель, Ян Наталіс, умить зрозумів, що може статися. І, не барячись, відправив гінця до ґномів із наказом до полковника Ельса…

* * *

З усією своєю сімнадцятирічною наївністю корнет Обрі вважав, що дістатися до правого крила, передати накази й повернутися на пагорб займе в нього найбільше десять хвилин. І аж ніяк не більше! Не на Чікіті, кобилі зграбній і швидкій, наче лань.

Ще до того, як він дістався до Золотого ставу, корнет усвідомив дві речі. По-перше, не відомо, коли саме він зуміє дістатися на праве крило, і не відомо, коли звідти зуміє повернутися. І по-друге, швидкість Чікіти дуже-дуже йому допоможе.

На полі на схід від від Золотого ставу кипів бій: Чорні сіклися з брюґґівською кіннотою, що охороняла стрій піхоти. На очах корнета з юрби тих, хто бився, сипонули, наче іскри, наче скельця розбитого вітража, фігури в зелених, жовтих і червоних плащах, що безладно бігли до річки Хотлі. За ними, наче чорна ріка, розлилися нільфгардці.

Обрі зупинив кобилу, шарпнув вуздечкою, готовий повертати й утікати, зійти зі шляху втікачів і переслідувачів. Відчуття обов’язку взяло гору. Корнет притиснувся до кінської шиї й пішов карколомним чвалом.

Навколо були вереск і тупотіння, калейдоскопічне миготіння фігур, блиск мечів, дзвін, стукання. Деякі приперті до ставка брюґґійці розпачливо боронилися, збившись у купку навколо хоругви з якірним хрестом. На полі Чорні вирізали розпорошену, позбавлену допомоги піхоту.

Вид йому закрив чорний плащ зі знаком срібного сонця.

— Evgyr, Nordling!

Обрі крикнув, Чікіта, підігнана тим вереском, стрибнула, наче олень, рятуючи йому життя, виносячи з-під нільфгардського меча. Над головою раптом засвистіли стріли, в очах знову замиготіли фігури.

«Де я опинився? Де свої? Де вороги?»

— Evgyr morv, Nordling!

Стукіт, брязкіт, іржання коней, крики.

— Стій, молокососе! Не туди!

Голос жінки. Жінка на чорному жеребчику, в обладунках, із розпущеним волоссям, обличчя вкрите цятками крові. Поряд панцирні вершники.

— Ти хто такий? — Жінка розмазала кров кулаком, у якому тримала меч.

— Корнет Обрі… Флігель-ад’ютант конетабля Наталіса… Із наказами до полковників Панґратта та Ельса…

— Не маєш і шансу дістатися туди, де б’ється Адью. Їдьмо до ґномів. Я Юлія Абатемарко… Уперед, зараза! Оточують нас! Чвалом!

Він не зумів запротестувати, бо не було сенсу.

За хвилину лютого галопу з пилюки з’явилася маса піхоти, чотирикутником, у шкаралупі — наче черепаха — стіни ростових щитів, наїжачені, наче подушка для голок, залізяччям. Над чотирикутником віялася велика жовта хоругва зі схрещеними молотами, а поряд із нею стирчала тичка з кінськими хвостами й людськими черепами.

Чотирикутник атакували нільфгардці, сягаючи його й відстрибуючи, наче пси, що шарпають старців, які вимахують палицями. Дивізію «Ард Фейнн» завдяки великим сонцям на плащах неможливо було переплутати з жодною іншою.

— Бий, Вільна Компаніє! — крикнула жінка, крутнувши мечем вісімку. — Заробімо на грошву!

Вершники — а з ними й корнет Обрі — ринули на нільфгардців.

Бій тривав кілька секунд. Але був страшенним. Тоді стіна ростових щитів перед ними розкрилася. Вони опинилися всередині чотирикутника, у тісноті, серед ґномів у кольчугах, місюрках і гострих шоломах, серед реданської піхоти, легкої брюґґівської кавалерії та кондотьєрів у панцирних обладунках.

Юлія Абатемарко — Солодка Вітрогонка, кондотьєрка, Обрі тільки зараз це співставив — потягнула його до товстезного ґнома в шишаку, оздобленому червоною скуфією; ґном той незграбно сидів на нільфгардському, вкритому обладунком коні, у сідлі списоносця з високими луками, куди він видряпався, аби зуміти роздивитися над головами піхотинців.

— Полковнику Барклаю Ельс?

Ґном кивнув скуфією, із явним схваленням зауваживши кров, якою було забризкано корнета і його кобилу. Обрі мимоволі почервонів. То була кров нільфгардців, яких кондотьєри рубали біля нього. Він сам не зумів навіть витягнути меча.

— Корнет Обрі…

— Син Анзельма Обрі?

— Наймолодший.

— Ха! Я знавав твого батька! І що ти маєш для мене від Наталіса та Фольтеста, корнетику?

— У середині угруповання нам загрожує перелам… Пан конетабль наказує, аби Добровольчий гуфець якомога швидше вигнув крило, вийшов з-під Золотого ставу й річки Хотлі… Аби підтримати…

Слова його заглушили рик, брязкіт та іржання коней. Обрі раптом усвідомив, наскільки беззмістовні він привіз накази. Як небагато значать ті накази для Барклая Ельса, для Юлії Абатемарко, для того ґномського чотирикутника під жовтою хоругвою з молотами, що віялася над чорним морем штурмуючого Нільфгарду, що оточив їх з усіх боків.

— Я запізнився… — бурмотів він. — Я прибув надто пізно…

Солодка Вітрогонка пирхнула. Барклай Ельс вишкірився.

— Ні, корнетику, — сказав. — То Нільфгард прийшов завчасно.

* * *

— Дякую паннам і собі за вдалу резекцію кишечника, тонкого й товстого, спленектомії й зшивання печінки. Звертаю увагу на час, який зайняло в нас усунення результатів того, що нашому пацієнтові зроблено в битві за кілька секунд. Рекомендую це як матеріал для філософських роздумів. Пацієнта нам зашиє панна Шані.

— Але я того ще ніколи не робила, пане Расті!

— Колись треба починати. Червоне з червоним, жовте з жовтим, біле з білим. Ший так — і напевно буде добре.

* * *

— Це як воно? — рвонув себе за бороду Барклай Ельс. — Що це ти, корнетику, балакаєш? Наймолодший сине Анзельма Обрі? Що ми тут ніби що? Байдики б’ємо? Ми, курва ж його мати, під натиском навіть не здригнулися! На крок не відступили! Не наша провина, що ці, з Брюґґе, не витримали!

— Але наказ…

— Та в дупі я маю наказ!

— Якщо не заткнемо діри, — перекричала шум Солодка Вітрогонка, — Чорні зламають фронт! Відкрий мені стрій, Барклаю! Я вдарю! Продеруся!

— Виріжуть вас, іще до ставка не дістанетеся! Згинете марно!

— То що пропонуєш?

Ґном вилаявся, зірвав із голови шолом, гепнув ним об землю. Очі мав дикі, червоні, страшні.

Чікіта, сполохана вищанням, танцювала під корнетом, наскільки дозволяла тіснява.

— Покличте-но мені сюди Ярпена Зігріна й Денніса Кранмера! Мигцем!

Двоє ґномів прибули з найзатятішого бою, видно це було з першого