Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— Темеріяааа! За короля, хлопці! Бий Чорних!

Але й ландскнехтам велося несолодко. «Альба» не давала себе розірвати, мечі й сокири підіймалися та опускалися, рубали й тяли, за кожного зваленого із сідла вершника піхота платила чималу криваву ціну.

Оберштер Еггебрахт, якого пхнули в щілину панцира тонким, наче шило, вістрям списа, скрикнув та захитався в сідлі. Раніше, ніж підіспіла допомога, страшенний удар бойового цепа збив його на землю. Піхота заклубочилася поверху.

Штандарт із чорним алеріоном із золотим perisonium на грудях похилився й упав. Панцирні — а серед них і молодший лейтенант Дельвін еп Мера — кинулися в той бік, рубаючи, січучи, топчучи та кричучи.

«Хотів би я знати, — подумав Дельвін еп Мера, вириваючи меча з розбитого капаліна та черепа темерійського ландскнехта. — Хотів би я знати, — подумав він, широким ударом відбиваючи зубате вістря гвізарми, що цілило в нього. — Я хотів би знати, навіщо це все. Для чого це все. І через кого все це».

* * *

— Еее… І тоді зібрався конвент великих майстринь… Наших Шановних Матерів… Еее… Чия пам’ять завжди буде з нами… Або ж… Еее… великі майстрині з Першої Ложі… ухвалили… Еее… Ухвалили…

— Адептко Абонда, ти не підготувалася. Оцінка «незадовільно». Сідай.

— Але ж я справді вчила…

— Сідай.

— На біса ми маємо вчити оту старезність, — забурчала Абонда, сідаючи. — Кому сьогодні є діло… І яка з того користь…

— Тиша! Адептко Німуе!

— Присутня, пані майстрине.

— Це я бачу. Чи ти знаєш відповідь на те запитання? Якщо не знаєш, то сідай і не витрачай мого часу.

— Знаю.

— Слухаю.

— Тож вчать нас хроніки, що конвент майстринь зібрався в замку Лиса Гора, аби ухвалити, яким чином закінчити ту шкідливу війну, яку вели між собою імператор Півдня та володарі Півночі. Достойна Мати Ассіре, свята мучениця, сказала, що володарі не припинять воювати, поки добряче не стечуть кров’ю. А Достойна Мати Філіппа, свята мучениця, відповіла: «Тож дамо їм велику й криваву, страшну й жорстоку битву. Доведемо до такої битви. Нехай армія імператора та війська королів стечуть у тій битві кров’ю, а тоді ми, Велика Ложа, змусимо їх укласти мир». І так воно, власне, і сталося. Достойні Матері зробили так, аби дійшло до битви під Бренною. А володарі були змушені укласти Цінтрійський мир.

— Дуже добре, адептко Німуе. Я поставила б тобі оцінку «відмінно», якби не оте «тож» на початку твоєї відповіді. Не починають речення з «тож». Сідай. А зараз про Цінтрійський мир нам розповість…

Пролунав дзвоник на перерву. Але адептки не відреагували відразу вереском і грюканням парт. Зберігали тишу й гідний, витриманий спокій. Не були вже шмаркачками з початківні. Були третім класом! Мали по чотирнадцять років! А це зобов’язувало.

* * *

— Ну, отут мало що можна додати, — Расті оцінив стан першого пораненого, що саме плямував кров’ю незайману ще білість столу. — Стегнова кістка розкришена… Артерія вціліла, інакше б донесли труп. Виглядає, наче удар сокирою, причому твердий край сідла подіяв як лісорубський пеньок. Прошу подивитися…

Шані та Іола нахилилися. Расті потер долоні.

— Як уже сказав, тут мало що можна додати. Можна тільки відняти. До роботи. Іоло! Джгут, міцно. Шані, ніж. Не той. Двосторонній, ріжучий. Ампутаційний.

Поранений не спускав неспокійного погляду з їхніх рук, слідкував за їхніми діями очима переляканого, упійманого в пастку звіра.

— Трохи магії, Марті, якщо можу попросити, — кивнув половинчик, нахиляючись над пацієнтом так, аби той не зумів нічого побачити.

— Буду ампутувати, синку.

— Ніііі! — заволав поранений, мотаючи головою, намагаючись утекти від рук Марті Содерґрен. — Не хоооочу!

— Якщо не ампутую, ти помреш.

— Краще вмерти… — поранений говорив усе повільніше під впливом магії цілительки. — Краще померти, ніж бути калікою… Дайте мені померти… Благаю… Дайте мені померти!

— Не можу, — Расті підняв ніж, глянув на клинок, на все ще блискучу, незайману сталь. — Не можу дозволити тобі померти. Так-бо воно склалося, що я лікар.

Рішуче увіткнув вістря й глибоко втяв. Поранений завив. Як для людини — нелюдськи.

* * *

Гонець зупинив коня так різко, що з-під копит аж полетів дерен. Двоє ад’ютантів вчепилися в узду, осадили спіненого скакуна. Гонець зіскочив із сідла.

— Від кого? — крикнув Ян Наталіс. — Від кого ти прибув?

— Від пана де Рюйтера… — викашляв гонець. — Ми затримали Чорних… Але великі втрати… Пан де Рюйтер просить про допомогу…

— Немає допомоги, — відповів за хвилину мовчання конетабль. — Мусите витримати. Мусите!

* * *

— А тут, — указав Расті з виразом, наче в колекціонера, який демонструє свою колекцію, — тільки погляньте, панянки, чудовий результат рублячого удару в живіт… Хтось нас трохи виручив, заздалегідь зробивши нещасному аматорську лапаротомію… Добре, що несли його обережно й не позагублювали найважливіших органів… Чи то, мабуть, не позагублювали. Як воно з тим, Шані, як на тебе? Чому таке обличчя, дівчино? Ти досі знала чоловіків тільки ззовні?

— Тут ушкоджено кишки, пане Расті…

— Діагноз настільки ж точний, наскільки й очевидний! Тут навіть дивитися немає потреби, досить буде понюхати. Хустку, Іоло! Марті, тут усе ж забагато крові, будь ласкава, приділи нам іще трохи тієї твоєї безцінної магії. Шані, затиск. Наклади судинну клему, ти ж бачиш, як воно ллє. Іоло, ніж.

— Хто перемагає? — запитав раптом цілком притомно, хоча й трохи белькочучи, оперований, крутячи виряченими очима. — Скажіть… хто… перемагає?

— Синку, — Расті схилився над відкритою, кривавою й пульсуючою ямою черева. — Це насправді остання справа, якою б я переймався, якби був на твоєму місці.

* * *

…вибухнув тоді на крилі лівому та в центрі бій жорстокий і кривавий, але тут, хоча великі були в Нільфгарду затятість та натиск, розбився їхній наступ об королівське військо, як морська хвиля об скелю розбивається. Бо відбірний тут стояв солдат, доблесні маріборські, визімські та третогорські панцирні хоругви, а також завзятий темерійський ландскнехт, професійний юргельдник, якого кіннотою не налякаєш.

І отак там воювали, воістину, наче море зі скелями, такий тривав там бій, у якому не здогадаєшся, хто гору бере, бо хоча хвилі безустанно об скелю луплять, але не слабнуть, але відступають тільки для того, аби знову вдарити, але ж і скеля стоїть, як стояла, і все ж її серед хвиль бурхливих видно.

Інакше склалася справа на правому крилі королівського війська.

Наче старий шуліка, який знає, куди впасти й на смерть дзьобнути, так і фельдмаршал Менно Коегорн знав, куди завдати удару. Стиснувши в кулак залізний відбірні свої