Читати книгу - "Війни Міллігана"

Усі вони без кінця питали, чого ж він хоче. Біллі лише відповідав: «Нічого». Але вони все одно стверджували, що він має чогось хотіти, і сподівалися, що як тільки вони дадуть йому це «щось», він одразу припинить своє безглуздя з голодуванням.

Щогодини в лікарню телефонували журналісти і питали про стан Біллі. Він не припиняв дивуватися: це ж треба, як їх усіх це турбує! Одна з медсестер розплакалася, благаючи його поїсти. Біллі відчував, що адміністрація і персонал почали доброзичливо ставитися до нього. Вони ненавиділи всю цю ситуацію, ненавиділи почуття безпорадності. Вони програли. Вони програли, і їм доводиться говорити з людиною, яка хоче померти.

Біллі усвідомив, що Чалмер Мілліган навчив його пасивно опиратися. Після всіх тих катувань, які він пережив і не зламався, уже ніхто не міг його зламати.

Живіт почав пухнути. Від будь-якого дотику ясна точили кров’ю. У очах усе розпливалося — пальці лишали по собі розмитий слід у повітрі, коли він проводив рукою перед очима. Якось серед ночі він прокинувся увесь мокрий від поту та гучно мовив до світу: «Ти зробив усе, що міг!» Він важко підвівся й поплентався до раковини. У дзеркалі над нею він побачив запалі жовті очі і темні кола. Його виснаження досягло максимуму. Він знав, що йому майже кінець. Очі почала застилати темрява, і довелося схопитися за раковину, щоб не впасти. Він зробив ковток води. Відчуття було дивне. Чогось не вистачало. Він прислухався — але панувала повна тиша. Тут він усвідомив, що їх немає. артур, рейджен, томмі, денні, девід та всі інші — вони зникли. Ніяких більше голосів. Ніяких людей у голові. І це не під препаратами — це сталося саме по собі. Його розум, помираючи, зібрав докупи розбитого Хитуна-Бовтуна[60]. Треба тримати це в таємниці. Останньою миттю його реальності стало те, що він знов став єдиним цілим, — а потім усе поглине його особиста темрява.

Учитель лишився сам. Усі його віддані друзі зникли. Він спробував тихенько їх покликати, але ніхто не відгукнувся. Він зрозумів, що втратив їх назавжди, — і заплакав.

Терапія смерті злила його докупи.

Учитель заговорив уголос. Це почув наглядач, який за ним стежив. Він подумав, що це вже передсмертна мить, і поквапився повідомити адміністрацію. Скоро вони всі зібралися навколо Біллі — просто посеред ночі — і стали чекати.

В Учителя промайнула думка: навіть якщо просто зараз усе скасувати — вже буде надто пізно. Було таке відчуття, наче його розірвало на кілька частин. Він виграв. А вони здалися. І їх це багато чого навчило — вони побачили, де саме в лікуванні своїх пацієнтів припускалися помилок. І вони вже навіть почали вдаватися до певних змін.

Уже майже кінець. Аж раптом йому захотілося зробити більше для інших пацієнтів. Якщо йому вдалося щось змінити таким чином — то хіба б не вийшло добитися більшого, не вбиваючи себе? «Якщо не можеш їх перемогти — стань одним з них», — промайнула думка.

Його думка. Не когось із тих, на кого він розпадався, а його. Але як же до них долучитися? Він не знав, хоча вони багато разів просили це зробити — казали: «Ви б могли допомогти нам зрозуміти стільки речей! Шкода буде втратити таке життя!»

— Якщо я житиму — ви можете дати мені якісь гарантії? — нарешті спитав він. — Ви можете точно мені сказати, коли я зможу вийти з лікарні? Ви можете мені пояснити, як почати нове життя?

— Ми спробуємо, Біллі.

— Ви зможете скласти план мого існування та гарантувати виконання своїх обіцянок? Ви зможете запросити для мене нового терапевта? Наприклад з тих, кого пропонував суддя Джонсон?

Це пробудило їх до дій. Вони заходилися організовувати для нього засідання комісії за межами Огайо і погодилися на наступному слуханні щодо його психічного здоров’я — за два місяці — просити суд випустити його з лікарні.

— Ми маємо надати вам якісь навички та освіту — щоб ви могли самостійно забезпечувати себе. Що ще ми можемо зробити, щоб показати, що ми тримаємо все під контролем?

Він на якийсь час замислився й відповів:

— Комп’ютер.

Він згадав, як Френк Борден легко зміг зламати систему за допомогою інформації, яку надавав йому комп’ютер. Якщо йому дозволять купити комп’ютер на гроші із соціальних виплат — це доведе, що вони йому довіряють і дотримуватимуться своїх обіцянок і нових правил гри. Навчитися ним користуватися він зможе і самостійно. Це дасть йому можливість увійти у базу даних системи охорони здоров’я та перевірити, чи не збираються вони відступити. Ну, а якщо вони брешуть — він завжди може померти. Потім. Борден розповідав, що якщо хочеш зруйнувати систему, треба створити логічну бомбу, яка знищить усю інформацію. Може, йому вдасться навчитися писати такі програми — на випадок, якщо його зрадять. Це дасть можливість помститися їм уже з могили. Ця ідея настільки збудила його, що він розсміявся.

Біллі нагадав собі, що не збирався торгуватися з ними. Це лише останній номер. Останній жарт. Як той дурний жарт батька у прощальній записці, яку він написав перед тим, як завести машину в зачиненому гаражі: «Мамо, а хто такі перевертні? — Стули пельку і причеши обличчя!»

Та на відміну від коміка-невдахи Джонні Моррісона він добряче посміється перед смертю. Заради такого варто пожити ще трохи.

— Якщо ви дозволите мені купити комп’ютер і все, що до нього потрібно, за мої гроші із соціальних виплат — я з’їм бутерброд з горіховим маслом.

Вони погодились і пообіцяли, що він обов’язково отримає комп’ютер — треба лише кілька тижнів почекати офіційного дозволу. На тому вони пішли, а він влігся на свої подушки і кволо всміхнувся. Біллі вирішив жити — вирішив вижити — та удався до нової філософії. Коли вже він зібрався лишитися на цьому світі, треба добряче тут усіх дістати!

Розділ 24

Комп’ютер

(1)

До наступного засідання щодо оцінки психічного стану Біллі лишалося менше місяця. Джеймс Кура мав підготуватися і переглянути всю історію хвороби Біллі від самого початку. Найскладнішим було отримати дозвіл на роботу з архівом у Центрі Моріца. Із судовим ордером напоготові він приїхав до лікарні. Охоронці провели його в крихітну кімнатку без вікон, де