Читати книгу - "Аутсайдер"

— У тебе рак, — повідомив йому силует за шторкою. — Він удерся тобі в лімфовузли, у горлянку, носову порожнину. Він сягнув твоїх очей, Джеку. Він виїдає тобі очі. І скоро ти його побачиш, ці маленькі сірі кавалки злоякісного раку, що застелятимуть тобі погляд. Знаєш, звідки він у тебе взявся?

Джек, безумовно, знав. У тауншипі Кеннінґ, коли ця істо­та його торкнулася. Коли попестила його.

— Я передав тобі рак, але я можу його забрати. Хочеш, щоб забрав?

— Так, — прошепотів Джек і заплакав. — Забери. Будь ласка, забери його.

— А ти зробиш те, що я попрошу?

— Так.

— Без вагань?

— Так!

— Вірю. Ти ж не даси підстав не вірити тобі, так?

— Так! Так!

— Добре. А тепер підітрися. Від тебе смердить.

Рука з «НІЯК» пропала, та силует так само витріщався на Джека крізь душову шторку. Зрештою, це не людина. Це гірше за всяку людину, яку носила земля. Госкінз потягнувся по туалетний папір, усвідомлюючи, що валиться набік із унітаза і що світ зіщулюється й тьмяніє. І це було добре. Він упав, але болю не відчув. Знепритомнів, перш ніж ляснутись об підлогу.

  2

Джинні Андерсон прокинулась о четвертій ранку з повним міхуром — як завжди траплялося в цю ранню годину. Зазвичай вона скористалася б убиральнею при спальні, але відколи пристрелили Террі Мейтленда, Ралф погано спав, і сьогодні його сон був особливо неспокійний. Джинні встала з ліжка й пішла до ванної в протилежному кінці коридору, повз двері до спальні Дерека. Вона подумала було спустити після себе воду, та вирішила, що навіть цей звук може Ралфа розбудити. Почекає до ранку.

«Ще дві годинки, Господи, — подумала вона, виходячи з ванної. — Ще дві годинки міцного сну, ось і все, що я…»

Джинні зупинилася на півдорозі до спальні. Коли вона виходила в туалет, то на першому поверсі було темно, так? Звісна річ, вона ще не до кінця тоді прокинулася, та все одно помітила б, що горить світло.

«А ти в цьому певна?»

Ні, не зовсім, але зараз на першому поверсі точно горіло світло. Біле світло. Тьмяне. Те, що над плитою.

Джинні підійшла до сходів і зупинилась, позираючи на світло, замислено насупивши брови. А вони ввімкнули сигналізацію перед тим, як лягати спати? Так. Андерсони взяли собі за правило ставити будинок на сигналізацію перед сном. Джинні вмикала, Ралф перевіряв, чи все працює, і тоді вони піднімалися до себе в спальню. Хтось один обов’язково вмикав сигналізацію, але перевірка, як і Ралфів неспокійний сон, з’явилася тільки після смерті Террі Мейтленда.

Джинні подумала було розбудити чоловіка, але вирішила, що не варто. Йому треба поспати. Потім надумала піти по його табельний револьвер, що лежав у стінній шафі на горішній поличці, але дверцята шафи риплять, і від цього Ралф точно прокинеться. Та чи це не параноя? Мабуть, світло горіло вже тоді, коли вона пішла в туалет, і просто його не помітила. А може, воно саме ввімкнулося, через якусь технічну несправність. Джинні тихо спустилася на перший поверх, машинально наступивши на лівий бік третьої сходинки і на правий бік дев’ятої, щоб не рипіли.

Вона підійшла до дверей на кухню й зазирнула за одвірок, відчуваючи, що поводиться безглуздо — і водночас аж ніяк не безглуздо. Зітхнула, здмухнувши з лоба пасмо. На кухні нікого не було. Джинні рушила до плити, щоб вимкнути світло, і зупинилася. Біля кухонного столу мали стояти чотири стільці, три для родини і ще один, який вони називали гостьовим. Але тепер їх було тільки три.

— Не рухайся, — сказав хтось. — Як поворухнешся, я тебе вб’ю. Як закричиш, я тебе вб’ю.

Джинні завмерла; серце стукотіло відбійним молотком, волосся на потилиці заворушилося. Якби вона не сходила в туалет, перш ніж сюди спускатися, то по ногах би вже текла сеча, збираючись у калюжу на підлозі. Чоловік, який прокрався до будинку, сидів на гостьовому стільці у вітальні, за арковим прорізом, у тіні, тож тулуб вище колін не проглядався. На ньому були вицвілі джинси й мокасини без шкарпеток. Шкіра біля кісточок поцяткована червоними ранками, як при псоріазі. Верхня частина тіла — лиш нечіткий силует. Джинні розгледіла тільки, що в нього були широкі, трохи згорблені плечі — не від утоми, а від такої кількості перекачаних м’язів, що їх просто неможливо було розправити. Дивно, що впадає в око в такі моменти. Жах відбив звичну здатність мозку до фільтрування, й упередження більше не стримувало потоку інформації. Це той самий чоловік, що вбив Френка Пітерсона. Чоловік, що вгризся в хлопчика, мов дика тварина, і зґвалтував його гілкою. І тепер він фізично був у неї вдома, а вона стояла перед ним у коротенькій піжамці, із сос­ками, що стирчали, мов автомобільні фари.

— Послухай мене, — сказав він. — Слухаєш?

— Так, — прошепотіла Джинні.

Але вона вже починала хитатися, майже непритомніла й боялась, що зомліє ще до того, як він устигне сказати те, що прийшов сюди сказати. І якщо так станеться, він її вб’є. Може, потім піде геть, а може, підніметься на другий поверх до Ралфа. І вб’є його, перш ніж Ралф отямиться від сну й зрозуміє, що відбувається.

«І Дерек повернеться з табору сиротою», — подумала Джинні.

Ні. Ні. Ні.

— Чого тобі треба?

— Скажи чоловікові, щоб облишив цю справу у Флінт-Сіті. Скажи йому, що він має зупинитися. Скажи, що як це зробить, то все буде гаразд. Скажи, що як не зробить, то я його вб’ю. Усіх їх повбиваю.

Із затінку вітальні вигулькнула рука й зупинилась у тьмяному світлі, що відкидала єдина флуоресцентна лампочка над плитою. Рука була велика. Пальці стиснулися в кулак.

— Що написано в мене на щиколотках? Прочитай.

Джинні втупилась у вицвілі сині літери. Спробувала заговорити, та не змогла. Язик перетворився на кавалок, що прилип до піднебіння.

Чоловік похилився вперед. Джинні побачила очі під широким навислим чолом. Чорне волосся, таке коротке, що, певно, колеться. Чорні очі, які дивилися не на неї, а в неї, нишпорили її серцем і мозком.

— Там написано «МУШУ», — сказав чоловік. — Ти ж бачиш, так?

— Т-т-т…

— Ти мусиш сказати чоловікові, щоб зупинився, — червоні губи рухалися за чорною еспаньйолкою. — Скажи, що як він або хтось із їхньої компанії спробує мене розшукати, то я їх повбиваю, а потрух залишу в пустелі стерв’ятникам на поживу. Ти мене зрозуміла?

«Так», — спробувала відповісти Джинні, але язик не рухався, ноги вже підгиналися, і вона виставила перед собою руки, щоб пом’якшити падіння, та не знала, чи вдалося — бо поринула в темряву, перш ніж повалилась на підлогу.

  3

Джек прокинувся о сьомій ранку. Крізь вікно світило яскраве літнє сонце, кидало промені на ліжко. Надворі щебетали пташки. Джек сів, виструнчився й почав дико роззиратися навколо, майже не усвідомлюючи, як тріщить голова після вчорашньої горілки.

Він швидко встав із ліжка, висунув шухляду тумбочки і дістав «петфайндер» .38, якого тримав удома для самозахисту. Джек