Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Емір повернувся до будинку з важкими думками на серці. Він сподівався, що все це — лише поганий сон, але, як тільки він ступив на ґанок, серце його різко стислося.

Нещасний вигляд Евсун, що лежала без свідомості під сходами, ледь не зламав його. Серце заболіло, і він не міг повірити, що це сталося з нею.

— Евсун! Евсун, ти чуєш мене? — він покликав її, тримаючи її в руках, але ніякої реакції не було.

Слідом за цим він швидко перевірив її пульс. Він був слабким, але ще живим. Тільки це додавало йому надії.

Емір не міг витратити ані секунди даремно. Підняв її на руки і, не вагаючись, поніс до машини. Він мав врятувати її — не важливо, що б йому це коштувало.

Дорога до лікарні була немов ціла вічність. Сигнали сирен лише загострювали відчуття страху та тривоги. В голові Еміра крутилися лише одні думки — як їй допомогти? Як врятувати її від усіх цих нещасть?

Лікарня. Кілька хвилин, і Емір вже був із Евсун в приймальному відділенні. Він стояв біля неї, тримаючи її за руку, коли з’явилися поліцейські з жандармерії.

— Евсун Карабашоглу, Емір Шенгіз Демірхан, — проголосив один із них.

Емір одразу підійшов до них, відчуваючи, як його серце стиснулося.

— Це я, — коротко відповів він.

Жандармерія не забарилася з подальшими діями.

— Ви поїдете з нами.

Емір, не звертаючи уваги на їхні слова, підійшов до лікаря, який саме виходив із реанімаційної палати.

— Як вона, пане лікарю? — спитав він з тривогою в голосі.

Лікар уважно подивився на Еміра.

— Стан середньої тяжкості. Пацієнтка сильно ударилася головою і шиєю.

— Загрози життю немає? — запитав Емір, хоча відповідь він вже знав.

— Ні. Вона буде жити, але їй потрібен час на відновлення.

Лікар пішов далі, і, здавалося, світ знову завмер. Емір підійшов до поліцейського.

— Пане поліцейський, дозвольте зробити один дзвінок, — попросив він.

Поліцейський кивнув, даючи дозвіл. Емір набрав номер Левента і попросив його приїхати, щоб бути з Евсун, поки вона не прийде до тями.

Минуло кілька годин. Евсун, все ще в полоні болю, нарешті відкрила очі. Левент сидів поруч, уважно стежачи за її станом. Він помітив, як її очі трохи розширилися, коли вона побачила його.

— Сестро… — тихо сказав Левент, намагаючись заспокоїти її.

— Брате… — слабко відповіла вона.

— Як ти? Щось болить? — запитав він з турботою, спостерігаючи за її виразом.

— Голова… розколюється, — відповіла Евсун, стискаючи голову руками, намагаючись відчути хоч трохи полегшення.

— Це пройде, — сказав Левент, намагаючись заспокоїти її.

— Де Емір? — запитала Евсун з невимовним тривожним виразом на обличчі.

Левент затримав погляд. Він не хотів казати їй правду, але розумів, що їй потрібна допомога.

— Я дещо скажу, але ти не злись, — почав він, повільно і важко ковтаючи.

— Брате, кажи! — Евсун стиснула його руку, змушуючи його продовжити.

— Еміра забрала жандармерія, — сказав Левент, намагаючись виглядати спокійно.

Евсун не могла повірити своїм вухам.

— Як це? Вони мали мене забрати… чому його? Він невинен, винна я… — її голос розривався від емоцій.

Левент важко зітхнув.

— Евсун, я нічого вже не можу вдіяти. Емір взяв твою провину на себе.

— Брате! Прошу, ні… не дозволь йому… Він не винен! Він собі все життя зіпсує! — з обуренням і сльозами в очах вона вигукнула.

Левент лише знизив плечима, його вираз обличчя був сповнений жалю.

— Запізно, Евсун. Це вже сталося.

Евсун не витримала. Відчуття безсилля та відчаю накрили її, і вона почала кричати.

— Ні! Ні! — її крик наповнив кімнату, викликаючи тривогу у медичних працівників.

Медсестри швидко прибігли до неї, один із лікарів зробив їй укол заспокійливого.

Все пішло в туман, і Евсун потонула в темряві, коли ліки почали діяти.