Читати книгу - "Похибка першого типу, Invisibility mask"

Я взяв гарячий шоколад та пончик з солоною карамеллю — саме такий, про який Арі колись писала в пості: «Мої ліки від усього». І, згадавши про це, я не прогадав. Коли побачив її у саду університету, вона виглядала втомленою та трохи засмученою. Це дивно, адже сьогодні її ніхто не мав чіпати. Нападати на неї в перший же день не було моєю метою. Чому ж вона виглядає такою подавленою? Якщо один із цих смертників вирішив, що може піти проти мого слова і нашкодити їй без мого дозволу, то йому краще тікати просто зараз. Ніхто не зможе зашкодити їй, окрім мене.

— Ти сумувала за мною? — запитую, відчуваючи, як мій пульс прискорюється від її широко розкритих очей. Як їй вдається так впливати на мене, не прикладаючи жодних зусиль?

— Лео?

— Єдиний та неповторний, мій Янголе. Хтось посмів засмутити тебе? — кажу, ставлячи на столик поруч з нею гарячий шоколад і пончик. Але Арі не виглядає зацікавленою. Можливо, справи гірші, ніж я думав.

— Ні, — відповідає вона, навіть недивлячись мені у очі. Це цілковита брехня.

Я сідаю поруч і заправляю кілька неслухняних прядок її волосся за вушко. Вона так шумно втягує повітря в легені, що це змушує мене мимоволі посміхнутись. І хоч вона не відштовхує мою руку, коли я проводжу пальцями по її щоці, ситуація виглядає катастрофічною — у мого кошенятка явно не залишилось сил на протест.

— То в кого ж вистачило сміливості заподіяти тобі шкоду? — запитую, помічаючи, як вона піднімає погляд. У її очах я читаю безліч емоцій, але одна з них очевидна — злість. Я добре знайомий із цим почуттям, тому легко його помічаю.

— Тебе це справді хвилює? — відповідає вона, відштовхуючи мене і перекидаючи стакан з гарячим шоколадом собі на ногу.

Чорт, вона прикрила обличчя долонями, глибоко вдихаючи і видихаючи, намагаючись заспокоїтись. Не знайшовши кращого рішення, ніж взяти її на руки, я попрямував до медпункту. Арі лише здригнулась від моїх різких рухів, але нічого не сказала. Коли я підійшов до дверей медсестри, зрозумів, що вона плакала.

— У них має бути знеболювальне і мазь від опіків, зараз усе пройде, — говорю, тримаючи її однією рукою, і заходжу в кабінет, але там нікого не було. Як вчасно.

Не було часу шукати медсестру по корпусу, тому я посадив Арі на кушетку і вирушив на пошуки чогось, що могло б їй допомогти. Хоча б тут мені пощастило — багато часу не знадобилось, щоб знайти потрібну мазь та таблетку. Я дав їй стакан з водою, і вона випила його майже автоматично, але сльози все ще текли по її красивих щоках.

— Мила, тобі потрібно підняти спідницю, щоб ми могли обробити опіки, — обережно витираючи сльози з обличчя мого Янгола, я присів біля неї, але вона ніяк не реагувала.

Як би не хотілось доводити її ще до більшої істерики, але щоб не погіршувати ситуацію, я посунув юбку дівчини трохи вгору, від чого вона сильніше вхопилась за кушетку. Все виглядало не так погано, як здавалось на перший погляд, тому видавивши трішки холодного гелю на пальці, обережно наніс його на почервонілі ділянки. Закінчивши із стерильною повʼязкою, опустив її юбку, від чого Арі шумно видихнула. Вона досі не сказала ні слова і це лякало мене.

— Ти як? - мої долоні знову опустились на її обличчя, погладжуючи червоні щоки. Хоча б уже не було сліз, це хороший знак.
— Що.. що сталось? - її питання привело мене в ступор. Вона не памʼятала? Як це було можливе?